Українська модерна проза

Пробуваючи давно в цьому городi, де життя таке нескладне, я навчився все пред-бачати, чому моi знайомi завжди дивувалися i мали мене за угадька.

Якось був у театрi, звiдти зайшов до клубу повечеряти, бо моя сiм’я виiхала. У мене проживав тодi тiльки товариш.

Чуденний був у мене товариш. Зв’язала нас доля ще змалечку, потiм разом училися.

Хоч вiн здебiльшого жив моiм розумом, а часто й працею моею, проте ставився так, нiби був великим доброчинцею менi.

До цього, як людина i як товариш, був для мене завжди загадкою нерозгаданою.

Інодi здавалося, що у його душi нема нiчого свого, iнодi – що тiльки свое, особисте, не схоже нi в чому з другими.

Приютив я його на короткий час, поки знайде свою дорогу, стане на твердi ноги, окрiпне в життi, та вже багато води утекло, а вiн живе…

Мае на це, як каже, те право, що я багатий, грошовитий, а вiн бiдний. А мое все багатство – власна хата.

Терплю по добротi.

І що найчуднiше – нiяк досi не можу розiбрати: чи вiн менi друг, чи ворог?

Здебiльшого здаеться другом, хоч iнодi таке викине, як тiльки може найлютiший ворог.

Очевидячки по простотi своiй.

Не рiдко помiчав я у нього й заздрiсть до моеi, з його погляду, забезпеченоi, задоволеноi особи, а вряди-годи в якомусь словi, або руховi, або в поглядi зненацька ловив глибоку ненависть до себе…

Що ж? Кожний невдатник мало мае любовi в серцi.

Останнi часи я особливо його уникав, оскiльки це можливе, коли живеш з людиною в однiй хатi…

Як я вийшов iз клубу, то десь уже спiвали пiвнi.

Поплентався додому.

Пiдходжу до свого будинку, – аж бiля парадних дверей стоiть якась жiнка, щось колупае в замку, зовсiм не знайома, вiку середнього, з грубим обличчям, просто зодягнена. При тьмяному свiтлi поранку хочу заглянути iй у вiчi, та вона iх якось так ховае, що тiльки бiлки блимають.

От, думаю, справжня Темида – без очей.

Не встиг я нiчого спитати у неi, як пiдходять двое чоловiкiв i… полiцай. Здивування мое переходить у якусь непевнiсть.

Очевидячки мене дожидали…

Іменем закону сильного полiцай вимагае впустити його в хату.

Я вагаюсь якось, напружуюся зрозумiти незрозумiле. Поволi-волi встромляю ключ у параднi дверi, одчиняю iх i без слiв проходжу в своi кiмнати.

Вони, цi зовсiм невiдомi менi люди, iдуть натовпом за мною.

Пройшов я в коридор, де скинув пальто, прийшов у велику кiмнату, що була менi i вiтальнею, i iдальнею, тут оглядiвся.

Юрба чоловiка з п’ять насунула в моi покоi.