Українська модерна проза

З вигляду – звичайнi типи понятих: так, не то шпиги, не то переодягненi полiцаi.

Усе менi видалося таким чудним, чимсь ненормальним, а найбiльше за все здивувало, що товариш мiй ще не роздягався i не спав.

Перейшовши всю кiмнату до протилежних дверей, що виходили в маленький коридорчик, а звiдси в садок, я став, опираючись об одвiрок i оглядаючись, як засуджений.

Зараз же з правоi руки близько мене стiл, на ньому ясно горить лампа. Кiнець столу сидить товариш, проти нього чорномазий, з неприемним обличчям, дядько.

Другий присiв на канапку, що стояла через хату проти мене, зараз бiля вступних дверей, а полiцай пiшов нишпорити до кабiнету. Там жив мiй товариш, а я мiстився в спальнi. Жiнка, слiпа Темида, що мене дивувала присутнiстю при цiй справi, десь зникла.

Прислухався напружено до розмов.

Розмовляе товариш iз чорномазим понятим, рiвно, спокiйно, без здивування.

Перекидаються словами, а я нiяк не можу розiбрати, до чого й до кого вони стосуються. Одно тiльки спостерiгаю, що це не випадковi бесiдники, а давнi знайомi.

І знову менi здаеться, що у всьому есть щось ненормальне, щось дике, страшне.

Чуттям якось угадую, що в дiйсностi вони не те, що з себе удають.

У кабiнетi полiцай шурхотить паперами. Ось вiн зачиняе щiльно вiконницi, виходить звiдти, стае в дверях i прислухаеться до розмови.

А розмова така, що мене починае тiпати нервова пропасниця: якiсь поради, щоб усе закiнчити в тому ж напрямку та й по всьому, потiм вагання, нарештi голос товариша бере перевагу i робиться постанова – виконати все, як було ухвалено.

Тепер я ясно бачу, що у всiх едина мета – зробити менi щось лихе; що й полiцай i понятi – це лиш кумедiя, щоб краще виконати свое злочинство.

Із вiкон у двiр iде матовий свiт i розливаеться по кiмнатi, лампа тускне, огонь стае червоним.

Щоб протягти час, поки вулиця переповниться людьми, втручаюсь у розмову.

І щоб не подати вигляду, що вже все розумiю, роблю наiвнi запитання i зненацька зустрiчаю погляд товариша.

В його очах засвiтилась така ненависть до мене i разом такий глум над моiм становищем, що я зовсiм уже зрозумiв, що прийшов мiй кiнець i ледве-ледве здержав себе, щоб не виявити переляку, щоб не зчинити гвалту.

Коли я ще раз оглянув кiмнату, побачив ще бiльше: двое сидить бiля столу, один iз них загороджуе менi дверi в спальню, другий – вiкна у двiр; полiцай чатуе кабiнет, що виходить на вулицю вiкнами, а четвертий на канапцi стереже парадний вихiд.