Земля (збірник)

Але коли Михайло мав сiмнадцять, то був уже моею правою рукою, так як тепер. Я в його лiтах служив по чужих людях, був бiдний зарiбник i клонився низько перед людьми й Богом. Ну, а маю надiю, що як вiн зросте в лiтах, зросте й розумом, бо розумний вiн уже й тепер… Ой, iще й який розумний!.. Який молодий, а вiн перехитрить вам хоч би й якого заводiяку. Лише його лiнь гризе мене; вiн не любить землi. Дарма, що ходить по нiй, що толочить ii, дарма, що живе з неi, що носить вона його. Вiн i не буде шанувати ii, як вона перейде в його руки.

Але вона не перейде в його руки, як вiн не змiниться, – се я йому вже раз говорив i ще буду говорити.

– Ідiть, бадiко, йдiть! Ви хочете, аби всi були такi, як ви або ваш Михайло!

– А чому ж би нi? Як я можу добрий бути, то чому не може бути й моя дитина така добра? А зрештою… пощо чоловiк живе? Не на те, аби робив, Докiйко, день i нiч тяжко робив?.. Як я колись замкну очi, то хочу, аби моя земля перейшла в робучi руки. Я ii не вкрав i не придбав оманою. Я й моя Марiйка – ми обое доробилися ii, оцими нашими руками дороблялися ii… Вона пiдпливла нашою кров'ю i нашим потом.

Кожда грудка, кождий ступiнь може посвiдчити, як нашi крижi угиналися тяжко, дороблюючися ii, як часто голодом i холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хлiба, але на неi, на грудочки ii! Та про се знае цiле село. Почавши вiд самого пана, що знае мене ще хлопцем, аж до кождого газди й робiтника в селi!

– Я знаю, бадiко! Тодi, як мала будуватися колiя в нашiм краю, як мала переходити й через наше сусiдне село й через он той лiс великий та через он тi трясовицi, якi люди геть-геть здалеку минали… Тодi то було, бадiко! Я знаю! Ви i ваша жiнка наймалися носити камiння, пiсок i шутер[28 - Шутер – гравiй, рiнь, жорства.

]. Я знаю.

– Аякже, аякже! – притакнув вiн iз розiскреними очима. – Оце все ми носили, а i бiльше ще! Землю, i дрова, й вугiлля… i бог знае що ще… Всi тi страшнi трясовицi, що блистiли лiсом i полями тут i там, – треба було позасипувати, повичерпувати.

А хто се робив? – Людськi руки. А мiж ними були й моi й моеi Марiйки руки. Марiйка погребла там свое здоров'я. Ви не знаете, Докiйко, – тягнув дальше, – тодi жалували ми собi кусника м'яса. Нiколи вона курки не зарiзала, нiколи яйця одного не зварила, краплi молока не напилася. Все обертали ми в грiш, аж врештi доробилися сього, що маемо. Бог один знае, як то було, – все розповiдати не можна. Але ми мали дiти, i iм треба було колись щось лишити.