Земля (збірник)

Вiн усюди пiде, вiн iз кождим поговорить, вiн умiе з панами говорити, розумiе право, а ми?.. Хоч би ми що й сказали, на нас не дивиться нiхто. Ми нiчого не можемо. Ми кланяемося перед панами, ми цiлуемо iм з обох бокiв руки, але як ми що скажемо, воно все-таки «мужицьке». Не послухае нас нiхто. Як на нас пан крикне, – тягнув вiн дальше, – ми вже… боiмось… вже ступаемо назад. Я се знаю сам по собi, що не можна iнакше. А на жида як крикнеш, то вiн тобi в лице засмiеться.

І пановi засмiеться в лице, приступить ближче й таке наговорить, що пан наостанку руку йому подасть.

– Вони розумнi, вони все знають! – вiдказала Докiя поважно. – Не дурно Ісуса Христа на хрест висадили!

– Ой, вони можуть усе! Я знаю, що можуть!

– Усе можуть, бадiко! Дивiть лиш, як усюди набиваються! Як лиш на землю набиваються! Онодi iду я до сусiднього села, а там уже у дворi тiм, у панськiм, великiм, жид розсiвся. Давно по подвiр'i цвiти та Бог знае що за деревина росла, тепер жидiвське шмаття порозкладене, на зеленiй муравi сушиться.

Бог би вас побив! (погадала я собi). Ще вас i тут не було… Так, вони всюди вмiють улiзти, вони все можуть…

– Тому я хочу пiти до жида, до Буня Чернiвецького, знаете його, i нехай вiн робить, нехай що робить. Тому маю ще надiю, що Михайло лишиться менi. Хоч пан i казав, що все на нiщо не здасться, а все ще таки попробую з Буньом. Хоч на душi полегшае.

Вiн замовк на хвилину, спустивши голову на груди, незамiтну малу голову, неначеб надумувався над чимсь; але нараз пiдняв ii, пiдняв пляшку з горiвкою бистро вгору, блиснув очима i кликнув:

– Але вiдтак, кумо, вiдтак справлю Михайловi таке весiлля, якого ще наше село не видiло! Хлiба та булок куплю в Чернiвцях. Увесь мiй мед пiде в горiвку, самим медом буду частувати. Зарiжу корову, циганiв вiзьму з Глиницi. Гратимуть у мене цiлий тиждень.

Десять рокiв будуть люди згадувати, яке весiлля справив Івонiка своему Михайловi!

– Ух! – гукнув нараз iз несамовитою веселiстю, зiрвався iз молодечою жвавiстю з лави, гримнув пляшкою до землi так, що аж на дрiбнi куснi розскочилася, а гуляючi на хвилю мов укопанi в гульбi зупинились. Вiдтак пiрвав Докiю за руку й потягнув у танець.

Розпочали його повiльними рухами i кроками. То вправо, то влiво, то вправо, то влiво.