Земля (збірник)

Опiсля ставали iх кроки чимраз дрiбнiшi й скорiшi, чимраз палкiшi й дикiшi, а вiдтак неначе шал опанував iх… неначе вихор закрутився на мiсцi… Молодi розгулялись… Заохоченi гульбою старших i iх весiльними розбурханими окликами, розгулялись iще з бiльшим запалом, як досi. Хустки й ленти мигали в повiтрi. Довге волосся металося по плечах, i непогамована сила якоiсь розкованоi радостi розшалiлася. З грудей виривалися раз по раз дрижачi яскравi ухкання… Ноги топтали землю, а голоси цимбала i скрипок виринали монотонним зойком своiм лякливо то тут, то там… І смiялися, i плакали наперемiну.

Анна знов стояла на своему мiсцi. Дивилась, як перше, за гуляючими й за одною головою. Їi поважне смагляве лице неначе о одну вiдтiнь поблiдло, а в очах горiв невгасаючий жаль…

Нараз прокинулася.

Вiн полишив свою дiвчину i звернувся до неi, – iшов… Гаряча кров обiлляла ii, i перед нею неначе свiт захитався…

– Ходи, Анно, погуляемо! – промовив несмiливо й подав iй руку. Вона пiдняла руки, щоб подати iх йому, та в тiй хвилi вмовкла музика.

Голосним зойком урвалася одна струна, i все зупинилося на мiсцi.

– Зв'яжи, мой… i грай! – крикнув Петро, що до нестями розгулявся та нiяк не хотiв переставати.

– Нi, вже доста! – кликнув хтось iнший.

– Кому доста, той най рушае надвiр! – вiдгукнув вiн.

Але iншi не були тоi думки… І струна не давалася так скоро зв'язати, а Докiя, що небавом по гульбi знов усiла, пiднялася зi свого мiсця. Висока й поважна, мов цариця, станула мiж усiма i запросила iх додому.

Вже доста тут гуляли. Були прецiнь не в себе й не на танцi. Вже пора додому. Вже аж у хатi потемнiло, так нагуляли. Потомилися, час далi йти, конечне…

Не зiткнувшися, розлучилися двi руки. Старий Івонiка прийшов i взяв сина пiд руку. Анна лишилася сама на мiсцi.

* * *

Кiлька хвиль пiзнiше стало в хатi тихо. Свiтло горiло, як перше, а в кутах ховалася темнота.

Анна клячала[32 - Клячати – стояти на колiнах.] перед своею постiллю, де на стiнi висiв почорнiлий дерев'яний хрест зi Спасителем, i молилася.

У неi судорожно зцiпилися руки над головою, а лице зарилося тiсно у постiль. Нечутно молилася…

Великими, глухими очима зазирала нiч крiзь вiкна, а ii тьма, чимраз чорнiша, добиралася поволi, незамiтно до дiвчини…

* * *

Було весною. В часi бранки.

Івонiка подався з Михайлом до мiста, до бранки, Марiйка лишилася дома, а молодший син iх Сава пiшов у поле. Тут, на тих полях, був цiлий iх маеток, якого не лишалося нiколи без дозору.