Земля (збірник)

], був притiм добрим та лагiдним, мов шовк, – Сава був лiнивий i впертий, твердий, мов камiнь, у ротi мав на кожду хвилю повно лихих слiв, що доводили родичiв до роздразнення. Нiколи не мiг при однiй роботi довго видержати, все горiла йому земля пiд ногами; йому було наймилiше, коли мав роботу й дiм за плечима, коли мiг закинути стрiльбу на плечi i брести лiсом та полем. Се знав вiн найлiпше. Вистрiлював усi воробцi iз гороху, а взимi зайцi, що лiзли аж пiд хату в сад i обгризали молодi овочевi дерева.

Але се й було все, у що вкладав свою душу!

Вiн повинен iти до вiйська замiсть Михайла. Вiн!!. Се було б для нього чистим щастям! Там би, певне, зробили з нього людей! Його приязнь до Рахiри – Боже, скарай ii! – устала[44 - Устати – минути.] би, i з тим покинула би його вся зла натура. Все було б, як Бог любить. Вiдколи з нею сходиться, стае з дня на день гiрший, лiнивiший i твердший, справляе всiм лише гризоту та жаль. Та й коби ще на тiм скiнчилося! Але як схоче з нею побратися, що тодi? Вона зiтхнула тяжко i глибоко, запалила свiтло коло печi й хотiла саме виглянути надвiр за Савою, чи справдi вiн пiшов – вечеря була вже майже виготовлена, нехай би нiкуди вже не йшов, – коли саме в тiй хвилi дверi знадвору вiдчинилися й увiйшов Івонiка.

Вiн ступав мовчки, тяжким кроком, неначеб не бачив нiкого в хатi, прямо до постелi, i почав iз себе здiймати одну рiч по другiй та скидати на постiль.

Марiйка дивилася на нього хвилю з переляком, вижидаючи, i не мала вiдваги спитати, що сталося.

Їi серце само вiщувало, що зайшло щось недоброго.

Врештi вiн обiзвався:

– Ми стратили нашого хлопця, Марiе! – сказав, але слова йшли йому так поволi й важко з уст, неначеб мав горло й уста переповненi слiзьми.

– Боже, Боже, Боже! – зойкнула Марiя i вдарила розпучливо долонею об долоню. – Що ви кажете, Івонiко?

– Стратили, Марiе, стратили!

– Все пропало! – сказала беззвучним голосом. – Чому нас Бог так тяжко карае, Івоне, скажiть, чому? – І по довгiй, хмарнiй хвилi, пiд час якоi обое так тяжко мовчали, спитала: – І де ж вiн?

– Пiшов просто до бурдея, товару доглянути i плуг злагодити.

Хоче, аби ми завтра досвiта йшли орати. Земля жде…

Тут вибухла Марiйка нараз голосним плачем. Плакала так гiрко, що, хлипаючи, дрижала цiлим тiлом. Спогад, що син був такий добрий i дбалий i що його саме вiдiбрали вiд них, розiрвав рану в ii душi, й вона вiддалася несамовитому, нестримному жалевi.