Земля (збірник)

] нiколи нашу хату дурно не минали, йди, Саво, йди!»

«Що менi з того прийде?» – спитав, надувшись.

«Тобi? Ну, i заговорив знов по розумовi, що й стара баба не перехрестила би тебе! А що мае бджола – як каже тато – з того, що мед збирае? А що мае земля з того, що родить i нас годуе? А що мають тато i мама з того, що мають нас i годують? Що, питаюся? Так уже Бог дав, i так мусить бути! Уважай на все, як я що роблю, щоб i ти так робив, та щоб з тебе стариня[54 - Стариня – батько й мати.] була вдоволена й за мною не сумувала.

Так буде i для тебе лiпше».

Вiн мовчав.

«Саво!» – кажу.

Вiн вiдвернувся вiд мене, переносячи свiй зiр iз зiлля на моi ноги.

«Саво! – кажу. – Дай менi оце зiлля! Менi сором за тебе, що ти його маеш у руках!» А вiн – подумайте лиш, тату – зробив у воздусi над бурдеем рукою щось нiби кружево, але так скоро, мов блискавкою. Сплюнув три рази перед себе, кинув менi зiлля пiд ноги i втiк.

«Дурню один! – кликнув я, розлючений, вслiд за ним. – Сей раз прощу ще тобi оце бабське ворожбитство, але другий раз не вдасться воно тобi бiльше».

– Я, тату, – говорив легко зворушений дальше, – i не хочу на нього руку класти. Нехай не згадуе мене лихим словом, коли пiду з дому. Та й я таки люблю його, i менi жаль було б його вдарити. Але я виджу, таки виджу, тату, що його пiдмовляють.

– Що пiдмовляють, се певне, воно й не все помагае бити! – вiдповiв старий журливо. – Мама все каже, щоб його бити, але я не можу зважитися. Все гадаю, що з часом прибуде йому розум.

Вiн молодий, та й у тiм-то вся бiда. Дурний! З чоловiком, як зi збiжжям. На однiм мiсцi достигае зерно скорше, на iншiм – пiзнiше. Один приходить борше до розуму, iнший пiзнiше.

– То правда! – потвердив поважно Михайло.

Вiдтак заговорили про землю i як воно буде, як вiн пiде до вiйська.

– Як вам буде тяжко, то спродайте молодi бички! – дораджував Михайло батьковi. – Коло худоби треба ходити день i нiч, а ви будете доста мати на своiй головi, хоч би Сава й як ураз iз вами увихався. Слава Богу, у нас е коло чого увихатися.

Спродайте iх, та грошi заховайте добре, а як я поверну, то купимо iншу худобу.

– Сього я вже не зроблю! – вiдповiв Івонiка. – А якби зробив, то таки зараз на iх мiсце купив би молодi, доглядав би, як ока в головi, бо вони були б твоi, як i оцi, синку мiй. Як вернеш зi служби додому, вiзьмеш iх собi. Нехай вони привезуть тобi скриню i майно твоеi жiнки додому, як дасть Бог дочекати, коли оженишся; я iх уже для тебе придумав.