Земля (збірник)

 – Дивися, видиш?

– Що таке? – спитав.

– Іди очима назад тою стежкою, якою я прийшла…

– Ну, i що ж?

– Дивися, видиш ти тепер ваш бурдей, як вiн он там унизу лежить, обведений округи густою деревиною, так, як стара бабка, скулена на землi? Видиш його? А дерева, що густо виросли за ним, як лiсок, видиш ти? Воно так ясно, все видко докладно, цiлком докладно. Дивися на малу стайню коло бурдея, на плотi висить довге пасмо бiлого полотна.

– Я виджу. Мама бiлили й забули заховати полотно. Та що таке?

– А тепер дивися! Кусень вiд бурдея направо вiддiлений багнистою левадою, де все застрягають конi возом, як вивозять скошений той рогiз; тепер гуляе там шматами легка iмла, на крок звiдти лежить панський лiсок.

Вiн тепер дрiмае, видиш?

– Чому б не видiв? – спитав на те зчудовано на ii дивнi допити. – Я його щодня бачу, я маю його щодня перед очима. Лiсок веселий, мов хлопець.

– Так, веселий, як хлопець! – повторила майже механiчно. – Але тепер, Михайле, дивися! Видиш ти «сусiднiй» лiс, що чепить позаду багнистоi левади межи бурдеем i веселим хлопчиськом? Таемний i страшний, видиш ти? Вiн вiддалений добрий кусень вiд вашого бурдея; ти се знаеш, Михайле, се «сусiднiй» лiс! – додала, чудно зворушена, майже нетерпеливо, i в ii голосi пробився несказанний бiль, i мов слiзьми затремтiло.

– Перед тим лiсом, хоч вiн невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити крокiв. Мене тягне туди й жене звiдти. Менi на плач збираеться, коли побачуся там сама… Я страшенно боюся… дерева такi темнi… воно так страшно… я не знаю… я не знаю…

Вона говорила, перехилившися легко вперед.

Широко отворенi, майже витрiщенi очi вiд того лiсу не зводячи, неначе мала вiзiю[78 - Вiзiя – видiння.], держалась одною рукою його i, здавалося, була всiма змислами[79 - 3мисли – чуття.] там, у далечинi, коло згаданого лiсу.

– Все… воно менi… так… коли… я там… – говорила розiрвано й боязко. – Коли дивлюсь… туди. А… нинi… де воно так ясно… дивися… як ясно… напрочуд… ясно… Звiдти iде щось!! – скричала нараз несамовито в дикiм переляку.

 – На тебе й на мене!..

Кинулася до нього судорожно i, мов ослонюючи його, обхопилась його бурливо руками i притиснулася лицем до нього. Слiд за тим попала в конвульсивний плач, що його приводить iз собою лиш несподiваний, несамовитий перестрах.

Майже в тiй самiй хвилi обвiв i вiн ii руками. Його пройняло холодом, волосся стануло йому дубом.