Земля (збірник)

Тримав ii мiцно, притиснувши до себе, i витрiщився гострим поглядом в указаний напрям. Вiн не боявся i не бачив нiчого. Його бурдей, до якого мав небавом вертатися, лежав спокоем повитий i справдi, мов скулена старенька в намiтцi, ослонений ззаду густою деревиною, а там далi, направо, за багнистою левадою, на тлi, де здiймалися легкi прозорi iмли й неначе на границi другого села, лежав сам для себе «сусiдський» лiс. Чужий, невеличкий i лиш рiдко побережниками звiдуваний. Неначе добро без властителя, де кождий мiг ограбувати дерево й доволi часто ограбував, так лежав вiн.

Вiн знав його аж надто добре. Зрубував там у нiм часом сухе гiлля, кiлля до плота й переводив не одну нiч в його глибинi. Але тепер не бачив нiчого. Йому й не впало там нiчого в очi. Нi вднину, нi вночi, i вона мала, певно, лиш пустий привид.

– Ти дiвчина, – успокоював ii рiвним голосом, але наглий переполох, який перейшов вiд неi на нього, дзвенiв ще й у його голосi, – i тому боiшся! Перехрестися! Бог з нами, i я проведу тебе аж додому.

Там нема нiчого, i тобi лиш щось привидiлося. То була мряка.

– Се не була мряка! Воно летiло крiзь мряку! – говорила розiрвано i хлипаючи, пiднiмаючи на хвилю голову й дивлячись йому переконуюче й заразом з докором в обличчя. – Воно летiло… на мене… i на… тебе!

Нараз урвала. Завернула звiльна, неначе невидимою, зростаючою мiццю силувана, голову знов просто в синявий, освiтлений напрям, де на полях, що знижувалися, темнiлися тепер оази лiсiв… Дивилась туди хвилю вигребущими, заляканими очима, з болiсно зморщеними бровами, не звертаючи нi погляду, нi голови анi на хвилиночку вiд того мiсця.

Нараз обхопила пальцями його рам'я мiцнiше. Почала мов у болю стогнати, а вiдтак легко зойкати: – Вже знов… вже знов… – а вiдтак скричала, як перше, з несамовитим перестрахом. – Знов летить!

Вiн пiрвав ii з собою.

Вона плакала голосно, а вiн смертельно перелякався.

– Ходи! – кликнув, хрестячися та дзвонячи зубами. – Тут нечисте мiсце! Ходи! – І, пiднявши з землi гриби, що вона в перестраху опустила, обвiв ii рукою й потягнув дальше.

Ішли, притулившись тiсно одне до одного, мiж високим збiжжям.

Вона утирала очi рукавом, оглядаючись раз по раз боязко поза себе, перемагаючи все наново напливаючий плач, i йшла послушно за ним, коли мiсцями мусив сам ступати вузькою стежкою.

– Не вертай сею дорогою! – просила благаючим голосом i притискаючи його руку до себе. – Я боюся!

– Менi не станеться нiчого, голубко! – вiдповiв рiвним, поважним тоном.