Діви ночі

Коври, хрусталi там усякi – цього в мене, як… Хоч би родина яка була… а то… У тридцять третьому з голодухи трое сестер моiх вмерло… А я вижив… бо батько з фабрики печеня крав. Менi його розмочують i дають. От i вижив… Але батько не вижив… Пiймали i розстрiляли… за печеня… А це чмо… це чмо ще зi Сталiним носиться… Мало того, що в кабiнi в нього один висить, то другого ще, бач, коло серця тримае…

– А ви, дядь Мiш, неправi-i-i… Уважаю я його! Потому шо – бдiтельний був!

– Пiшов ти!.. Чмо i е… Родич, понiмаеш. Який родич – третя вода на киселi.

Словом по словi вивiдав у мене старий, що я художником працюю.

– О! Це то, що нада! Слухай, намалюй мiй партрет, га? От умру, а партрет лишиться. Намалюй! Плачу, скiльки скажеш.

І не встиг я ще пояснити йому, що я зовсiм не портретист, а звичайний оформлювач, який створюе лише такi шедеври, як «Решения ХХV съезда КПСС в жизнь!» або «Не курить! Не сорить!», як вiн витяг якогось документа i – рраз! – вирвав звiдти свое фото.

– На, бери.

Леська зразу ожила i нахилилась вперед.

– Якi грошi? – кажу. – Не треба нiяких грошей. Я портретiв не малюю.

Леська мене копае пiд столом ногою. Ясно, хоче розкрутити старого. Але при чiм тут я?

– Вiн намалюе, – говорить вона. – Вiн справжнiй талант. Одного разу як намалював мене – ви не повiрите! – як жива! А один голова колгоспу заплатив йому аж…

Цього разу вже копаюся я, але дiстаю такого шпiцака в саму кiсточку, що вiдразу забуваю, що мав казати. А старий уже кладе на стiл триста карбованцiв, якi вмить зникають в Лесьчинiй торбинцi.

«Дядь Мiш» розстiбае штани i виймае звiдти полiетиленовий мiшечок, набитий банкнотами. Але сталося непередбачене. Юний сталiнець, виявляеться, одним вухом таки прислухався до розмови, хоч Леська всiляко його вiдволiкала i забавляла. Стрепенувшись, мов пiсля наркозу, вiн хапае старого за руку:

– Дядь Мiша! Та ви що? Ви кого слухаете? Тут усi жулiки! – А тодi до мене: – Ти чо пристав? Дядю Мiшу охмуряеш, да? В дядi Мiшi кури денег не клюють, да? Запад, понiмаеш!.

– Який ти в бiса руский? – озвався старий.

– А от i руский! А вони всi бандеровци! Понял? З ким сплутався? Всiх вас к…

І враз захлинувся. Мiцна рука стисла його за шию.

Я зводжу очi i бачу курдупля. Це його рука. І це вiн шипить так грiзно, що в «руского чалавека» очi бубнявiють i сльозяться.