Князь Єремія Вишневецький

Дрiбна шляхта, що була на якiйсь нiбито службi в Замойського, пiдняла гвалт. Панки почали вередувати та коверзувати, що мало вина. Почувся крик. Замойський встав з-за столу i вийшов у садок, iм викотили барило горiлки.

Вже сонце звернуло з пiвдня, а гостi Замойського все сидiли за столами, доiдали обiд, спорожняли жбани з винами. Господар встав з-за столу й пiшов одпочивати. Встала й Гризельда й замiшалась мiж густим гуртом шляхтичiв. Домiнiк ледве держався на ногах i коливався на ходi. Один князь Єремiя був зовсiм тверезий, бо не пив нi горiлки, нi вина.

Вiн приступив до Гризельди. Вони вийшли у сад, поминули столи, де пила та шумiла шляхта, й тихою ходою пiшли по садку до берега Вiсли.

– Один ти, князю Вишневецький, тверезий, – сказала Гризельда.

– На нещастя, один я. Твоя правда, Гризельдо. Усi п’ють та бенкетують напропале. Коли б часом вони не пропили та не прогуляли Польщi. Розкiш мiж панами пiшла неймовiрна. Самi отi чужоземцi нам дивуються. Це поганий знак.

Гризельда замовкла i засмутилась, аж голову похилила.

– Не потаюсь вiд тебе, що моя роль важка й небезпечна. Я думаю оселитись аж за Днiпром в Лубнах. Там буде мое царство й панство. Там моiм маетностям i кiнця немае. І в тих пущах я вже оце заводжу села й городи, заведу силу вiйська й стану подужним князем, i для оборони границь од нападу чужоземцiв, i для своеi ролi в Польщi, ролi, вартоi честi давнiх удiлових князiв Русi.

– Як менi твоi мрii та думки припали до вподоби! Як там чудово, в тих далеких диких краях! Ти станеш лицарем у невiдомих краях, вславишся в битвах.

Я б сама, бувши тобою, так би вчинила, – сказала Гризельда, й ii яснi очi заблискали смiливiстю й чоловiчою завзятiстю.

Вишневецький глянув на неi й вгадав те почування завзятостi та мiцностi, яке майнуло в ясних Гризельдиних очах.

– Я люблю усе нове, усе незвичайне. Люблю навiть слухати про незвичайнi дивнi пригоди на вiйнi, в битвах. Часом здаеться менi, що я сама ладна б йти в свiти та шукати таких незвичайних пригод, шукати слави десь далеко в чужих краях.

– Це в тобi промовляе той лицарський дух, що жив i потроху живе й досi в польськiй шляхтi. Це менi дуже подобаеться, бо я прикмiчаю, що той дух вже починае згасати в шляхтi серед розкошiв життя.

– Але хто зо мною пiде в тi дикi степи? Хто зважиться стати моею вiрною дружиною й жити зо мною в тих диких пущах та нетрах? – промовив Єремiя згодом i важко зiтхнув.