Нещоденний щоденник

Одного ранку я йшов на лекцii в унiверситет i на свое превелике здивування i втiху побачив бiля пам’ятника Івановi Франку студентський натовп, який з кожною хвилиною наростав, розповзався по алеях парку – тисячi людей залили весь квартал вiд вулицi Мiцкевича до Сiчових Стрiльцiв – й менi згадалися манiфестацii кiнця 1980-х рокiв, коли у Львовi розпочалася нацiональна революцiя.

Студенти без угаву скандували «Ва-кар-чук, Ва-карчук!», i мусило ректоровi бути втiшно за любов до нього; органiзатори мiтингу переймали один вiд одного мегафон й оголошували на все мiсто, що iнший ректор нiколи не увiйде до унiверситету, а коли Мiнiстерство не вiдкличе ганебного наказу, студентськi манiфестацii заллють усю Украiну… Мiтинг тривав доти, поки з Киева не прийшло повiдомлення, що професор Вакарчук допущений до участi в конкурсi на замiщення ректорськоi посади.

У червнi вiдбувся безальтернативний конкурс – Вакарчука обрали майже одностайно.

І тодi я впевнився, що й на президентських виборах восени 2004 року наше студентство повною мiрою вирiшуватиме долю держави…

Сьогоднi 1 вересня. На площi, де весною вирувала протестна студентська манiфестацiя, стоять шеренги першокурсникiв, i наш славний ректор Іван Вакарчук благословить iх на дорогу в науку.

А я стою на трибунi й дiймае мене туга: це ж останнiй – десятий рiк моеi працi в унiверситетi, i я болiсно передчуваю, як менi бракуватиме в подальшому життi тих стоголових молодих аудиторiй!

* * *

8 вересня.

Вчора вiдбулося неабияке для мене свято: фундацiя Омеляна й Тетяни Антоновичiв, украiнських меценатiв iз США, вручила менi свою престижну Нагороду – чи як жартують у Львовi – «малу Нобелiвську премiю» «за вагому творчу працю, сповнену нацiональноi гiдностi у важких умовах полiтичноi дiйсностi», – цитую формулювання у врученому менi документi.

Велика випала менi честь!

Крiм мене цiею ж премiею був нагороджений i Микола Рябчук. Церемонiя вручення Нагород вiдбулася у Львiвськiй науковiй бiблiотецi iм. В. Стефаника – до блиску вiдреставрованiй коштами щедрого мецената – дев’яносторiчного пана Омеляна. З Киева приiхав на свято мiй добрий приятель Микола Жулинський, член комiтету Фундацii, який ще десять рокiв тому напророкував, що я цю нагороду доконче отримаю.