Людина

Чи женився я з любовi? Женились ви, може? Менi нараджено «мою», i я пiшов раз у дiм, далi другий, третiй, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався насторченими вухами, розпитувався, розумiеться, делiкатно про тее-то, привик до неi, освiдчився – i кiнець. Менi видиться, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопцi, се б менi було ще сяк-так до вподоби, але дiвчата – нiколи! Прислухався я iй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би iй нiколи тих дурниць, котрi, немов цвiтами, повбирала гарними словами.

Начиталася нездорових творiв, i то е конечнi наслiдки. Вам було iй поводи наложити, а й тепер ще не запiзно. Попробуйте лиш i переконаетесь, що зiгнеться.

– Я се також завсiди говорю, – обiзвався знов старий майор. – Дисциплiна мусить доводитись до останнiх консеквенцiй[16 - Консеквенцiя – послiдовнiсть.], особливо ж у жiнок. Жiнка – то молодий кiнь. Почуе сильну, залiзну руку, так i подасться i влiво i вправо.

Я не кажу, поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посерединi, тодi йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батiжком. Перед трапом трохи острогiв, перед бар’ером – удар i остроги, поводи свобiдно, тодi летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорiя. Ляуфлер був завсiди лихим iздцем, тому ж його i кожний кiнь скидае з сiдла. Так, так, – додав трохи згодом i задумавшись, – дисциплiна мусить проводитись, мусить…

………………………………………………………….

– Дай-но менi раз з Оленою розмовитись, Епамiнондасе! – говорив доктор, коли оба вертали одною й тою самою дорогою додому.

– Говори. Скажи iй i те, товаришу. Те, ти ж знаеш… що ii батько незабавки перестане тим бути, чим був досi, а то лiсовим радником…

– Вона добра, шляхетна, – вiдказав, потiшаючи, доктор. – Буде з усiх сил старатись, щоби ii родина не терпiла убожества; коли б лиш того могла забути…

– Кого, любчику?

– Стефана Лiевича…

– Помершого?

– Еге ж…

– Боженьку, а вона… що з ним?

– Не знаеш нiчого, старий? Адже нервовiсть… на! Опроче се трапляеться часто-густо, що батьки суть останнi, котрих у такi справи втаемничуеться…

– Любила його?

– Авжеж! Обопiльно.

Вiн вiд’iхав, як i те тобi вiдомо, на два роки з дому, щоб студii покiнчити, щоби вернути зовсiм «готовим»; тодi й мали своi заручини оповiсти, а там i побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталi тифу й помер, бiдачисько, таки у В.