Людина

Із своею великанською постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжноi, грацiозноi фiгурки Германа-Євгена-Сидора…

Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосiб лiтанiю[9 - Лiтанiя – молитва у католикiв.]. Вона лиш припадком зачула останнi слова плебейськоi проповiдi, й то, власне, коли вступала в малi офiцини[10 - Офiцини – задня частина будинку.], в котрих мешкав хлопець, але забути iх вона нiколи не зможе!

– Наколи б я мав вас у руках; ви, нiкчемний, з глибини душi зненавиджений хлопче, – сичав вiн, – може, й удалось би менi вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер…

– Ви не маете менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! – боронився Герман-Євген-Сидор.

 – Зрештою йду зараз до Олени й розкажу iй, як чемно умiе говорити апостол жiночий.

– Безвстиднику! – закипiв молодий чоловiк. – Зрештою йдiть! Вона буде тiшитись, коли довiдаеться про аванс свого брата, котрий iй i без того наводить безсоннi ночi.

З тоi хвилини давала вона (радникова) йому при кожнiй нагодi зрозумiти, що його присутнiсть iй ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд, однак мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i – з’являвся наново…

Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi химери своiх доньок. Могла, однак, говорити й думати, що хотiла; могла невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, – все було надармо.

Вони оставалися уперто при своiх фарсах i носили голови iнакше, як випадало донькам ц.-к. радника лiсового…

* * *

Був пiзнiй ясний вечiр i вже по Великоднiх святах. Мале мiстечко утихло, i виразно було чути шум гiрськоi рiки, що прорiзувала мiсто. Воно лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори – Карпати. У мрячну синяву сповите верхiв’я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним, викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi…

З одноi малоi незначноi хатини вийшли Олена i Лiевич.

Вона довiрчиво сперлась на його рамено, i обое звернули в одну з тихих улиць.

– Який нинi чудовий вечiр, Стефане, – промовила вона стиха, поважно. – Начеб для тебе Бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востанне в цiлiй супокiйнiй красi!

– З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою останнiй вечiр.