Людина

А все ж таки, – додав вiн трохи згодом, – мiшаеться iз сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд’iжджати вiд тебе, i то на два роки!

Їi пройняла легка дрож, i вона з нервовим поспiхом сховала золотi коси глибше пiд хустку i, пригорнувшись ближче до нього, мовчала…

Вiн похилився вперед i заглянув iй в очi. Вона видалася йому блiдою.

– Ти не кажеш, Олено, нiчого? – питав вiн стиха.

– Не можу говорити, Стефане… Буду тобi писати.

– Однак я хотiв би, щоб ти говорила.

Хочу чути твiй голос. Хочу його чути до останньоi хвилини!

– Може, тобi зложити присягу вiчноi любовi й вiрностi? – питала вона його з вимушеним усмiхом.

– Нi. В присяги не вiрю. Ти се знаеш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж мене любиш… ти! – сказав вiн з?утiхою, з трепещучим щастям в голосi. – Скажи! Я хотiв би ще раз се почути!

– Люблю! – сказала вона, майже смiючись.

– З першоi хвилини? – питав вiн в недовiрчивiм тонi, а гучний усмiх промайнув по його обличчю.

– Так, Стефане, з першоi хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей, не боявся нiколи й нiчого.

– А з другоi хвилини?

– З другоi… що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для всiх i нiкого, не гнувся, а прямував безвзглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного егоiзму, а людини людяноi…

– А з третьоi, рибчино?

– З третьоi… коли переконалась я… ах, що! – перервала нараз жартiвливо.

 – Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!!

– А з четвертоi?

Вона смiялася тихенько.

– Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що, пардон, не обертав ти себе в якусь модну мавпу. Великий та здоровий, – жартувала вона, – стояв мiй «пан i король» мiж блискучим, вигладженим гуртом i не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати до дам з плащем i рукавичками.

Наче справдiшнiй московський медвiдь!

Обое смiялися.

– Якби-то так тебе твоя мати почула! – обiзвався вiн.

Вона здвигнула плечима.

– Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.

– Я знаю, що й ти не боiшся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить.