Місто

Про соцiальнi науки вiн навiть не думав – стiльки доповiдей на селi прочитано i щодня кiлька газет. Плюс соцiальне походження, ревстаж i професiйна робота! На фронтi науки вiн був зовсiм не зле озброений.

Оглянувши своi документи, вiн теж лишився вдоволений. Все було в порядку. Купкою папiрцiв лежало все його життя за останнi п’ять рокiв – повстанство за гетьмана, боротьба з бiлими бандами, культурна й професiйна робота. Вiн навiть охоче прочитав дещо. Чого тiльки не було! Був полон i втеча з-пiд розстрiлу.

Були мiтинги, агiтацiя, резолюцii, боротьба з темрявою i самогоном. І як гарно бачити все це в штампах, печатках, рiвних рядках друкарськоi машинки й незграбних кривульках пiвнеписьменних рук!

Степан бадьоро пiдвiвся, сховав документи в кишеню, загострив ножиком олiвця й наготував паперу. Треба йти. Накривши своi харчi торбинкою, вiн спинився коло молока. По правдi, йому дуже хотiлося пити. Сало з хлiбом так i просить рiдкого. А молоко однаково ж скисне в таке тепло. Вiн взяв казаночок, спорожнив його одним нападом i зухвало кинув посудину на верстат.

З поганоi вiвцi хоч шерстi шмат!

Вийшовши на подвiр’я, вiн накинув на дверi гачка й подався на вулицю. Перед тим, як iти до iнституту, вiн хотiв побувати в профспiлцi в справах працi. Сьогоднi вiн якось легко орiентувався в мiстi й мало на нього зважав. Заклопотаний важливими справами свого влаштування, вiн бiльше дивився в самого себе, нiж навколо.

В Палацi працi Степан ледве знайшов серед сотень кiмнат потрiбний йому вiддiл робземлiсу.

Як вiн вважав свое дiло за дуже пильне, то вирiшив удатись безпосередньо до голови управи. Йому довелося зачекати, але вiн не дуже журився – передусiм була ще тiльки десята година, по-друге, чекав вiн, сидячи на лавi поруч iнших одвiдувачiв, як рiвний з рiвними. Попросивши в сусiди свiжу газету, вiн, не гаючи часу, ознайомився з новинами мiжнародного становища, оцiнував iх, як сприятливi для Союзу Республiк, i перейшов до вiддiлу «Життя села». Його вiн прочитав захоплено. Дiзнавшись, що в с. Глухарях з вимоги сiльради змiнено непутящого агронома, Степан з жалем подумав: «І в нас треба було б. Так у нас же люди, як пень».

Вiн ретельно прочитав про крадiжку в кооперативi с. Кiндратiвки, про боротьбу з самогоном по Кагарлицькому районi, про зразковий злучний пункт у мiстечку Радомишлi. Кожен рядок i цифру вiн порiвнював до фактiв свого села i дiйшов кiнець кiнцем висновку, що в них загалом не гiрше, нiж у людей.