Місто

Та чи й е рацiя виправляти? Йому скажуть, що вiн приiхав учитись, що допомагати йому мусить держава, i порадять добиватись стипендii. Так воно й мусить бути. Вiн нiкого не винуватив.

На вулицi йому спала раптова думка. Що коли зайти в яку велику установу? Може, там якраз випадково потрiбен молодий кмiтливий рахiвник чи реестратор? Просто зайти й спитати. Це ж не грiх. Скажуть немае, то й пiде. А раптом пощастить? Ця думка схвилювала його. В душi йому жила мiцна надiя на свою долю, бо кожному властиво вважати себе за цiлком виключне явище пiд сонцем i мiсяцем.

Вiн звернув до ганку пiд великою вивiскою «Державне Видавництво Украiни» i швидким кроком зiйшов на другий поверх. В першiй кiмнатi на канапцi розмовляло кiлька молодикiв, в кутку стукотiла машинка, попiд стiнами височiли шафи з книжками. Степан, спинившись на хвилину, пiшов далi, вдаючи неуважного, щоб його не затримали передчасно. Очима вiн шукав таблички з написом «завiдувач» i побачив ii аж у третiй кiмнатi. Вiн уже взявся руками за дверi, коли чоловiк, що сидiв близько над рукописами, раптом сказав:

– Завiдувача немае.

А в чiм справа, товаришу?

Степан трохи знiяковiв, пробурчав невиразно «дiло е» i так само неуважно пiшов назад. Бiля виходу вiн почув слова, сказанi, очевидно, про нього:

– Мабуть, торбу вiршiв приносив.

І потiм смiх. На дверях вiн обернувся й побачив того, хто це сказав – один з молодикiв, що сидiли на канапцi, чорний, у сiрiй широкiй сорочцi з вузьким паском. Ідучи вниз сходами, хлопець здивовано обмiрковував цi слова:

«Якi вiршi? До чого тут вiршi?»

Проте завзятiсть не покидала його.

І хоч у другiй установi йому теж не пощастило потрапити керiвника, а в третiй вiн на власнi очi побачив у першiй же кiмнатi спис скорочених – вiн зайшов ще й до четвертоi. Директор був у кабiнетi й прийняв його.

Тут були м’якi меблi й величезний, масивний годинник на стiнi, але сам директор був молодий i не хоха. Доля справдi посмiхалась хлопцевi. Директор запросив його сiдати i вислухав до кiнця.

Тодi, закуривши, промовив:

– Я сам це на собi пiзнав. Адже я – червоний директор. Притягати робiтничо-селянську молодь до працi – це наше найголовнiше завдання. Тiльки цим можна оздоровити наш апарат. Ми знаемо, що тiльки молодим рукам пiд силу збудувати соцiалiзм. Навiдайтесь так мiсяцiв через два-три…

Виходячи з цiеi господарчоi установи, Степан ледве стримував у собi образу. Ласкавий прийом у директора обурив йому всю iстоту.