Місто

Бiблiотека, його рiдна дитина, складена з уламкiв помiщицьких книгозбiрень, розкладок з повiтполiтосвiти та дрiбних купiвель i пожертв, нараховувала 2178 томiв, що вiн iх сам переписав, перенумерував i порозставляв, розбивши на вiддiли. Це була найбiльша сiльська бiблiотека в окрузi, i кожен том ii мав на собi печатку його дбання.

«Нагадай, щоб забрали з повiту ленiнський куток, – писав вiн, – сiм карбованцiв я заплатив, лишаеться два з половиною. Плакати й стрiчки, що повишивали дiвчата, схованi у великiй шафi, ключi я вiддав Петровi.

Загадай дiвчатам зробити ще бант – чорний з червоним, тут, у iнститутi, такий висить на портретi, дуже красиво. Нiкого я тут ще не знаю. Бачив двох хлопцiв iз якогось села – несвiдомi такi, аж сум мене взяв. Важко менi буде на харчi, та вже терпiтиму. Пиши менi про все, може, на рiздво приiду. Степан».

Коли пароплав зник з видноти, хлопець сiв на лавочку й скрутив цигарку. Пристань спорожнiла. Хлопчаки з насiнням та зельтерською водою знiчев’я заводили мiж собою сварки.

Один з них попросив у нього прикурити й спiвчутливо сказав:

– Баришня ваша поiхала. А без баришнi скучно.

Степан посмiхнувся на його слова й важливий вигляд знавця. Вiн теж мiг би поiхати завтра, навiть розумно було б це зробити, замiсть тинятись пiвголодному по мiстi. Однаково, мабуть, лекцii й через тиждень ще не почнуться. Та щось затримувало його, якесь чекання й прихована неохота вертатись хоч би на кiлька день додому. Лист його був тiльки з вигляду щирий. Йому здавалось, що вже цiла вiчнiсть минула з того часу, як вiн покинув сiльськi оселi, i коли в листi вiн так докладно цiкавився тамтешнiми справами, то тiльки дурив себе, хотiв сам себе переконати, що минуле йому близьке, що вiн живе ще ним i для нього.

О першiй годинi побачив, як i сподiвався, свое iм’я в списi прийнятих, подав до соцзабезноi комiсii прохання про стипендiю i зайшов до Левка по книжки, бо перед ним був цiлий тиждень гулящого часу. Але Левкова бiблiотека була надто обмежена й випадкова – крiм сiльськогосподарських пiдручникiв, вiн мав комплект лiтературно-наукового вiсника за 1907 рiк, «Хмари» Нечуя-Левицького та збiрку творiв Фонвiзiна.

Все це Степан зав’язав мотузкою i забрав, прилучивши ще пiдручника сiльськогосподарськоi економiки, що мiг знадобитися йому в iнститутi. Крiм цього, Левко порадив йому те, чого сам нiяк не мiг зiбратися зробити – оглянути мiсто. Витягши з шухляди старий план Киева, вiн доручив його хлопцевi як провiдну зорю.