Місто

Надвечiр Степан, вертаючись iз мандрiв, спускався просто до Днiпра десь на вiдлюддя, купався там i стомлено чвалав додому. Пiсля вечiрньоi порцii сала, що стало йому единим пожитком, вiн виходив на подвiр’я, сiдав пiд сараем i курив. Дiм Гнiдих здавався йому мертвим. Якщо там i було життя, то зокола зовсiм непримiтне. Нi гомону, нi шуму не линуло з нього, i дверi його одчинялись дуже неохоче. На нiч вiн мовчки запалював огнi. За весь час Степан тiльки раз мельки бачив господаря, що вертався з крамницi; господиня двiчi на день доiла корiв, та молока йому вже не пропонувала.

Але щовечора на ганок виходила покурити самотня постать юнака, що першого дня почастував Степана цигаркою. Вiн сидiв, курив, потiм зникав у хатi. Степан мимоволi почував до нього симпатiю, бо юнак той здавався також самотнiм, як i вiн сам. Але пiдiйти й заговорити з ним не насмiлювався. Спати лягав рано, не маючи свiтла, i спав допiзна, надолужуючи спочинком своi злиденнi харчi. Всi думки про шукання житла на зиму вiдкладав, аж поки не одержить стипендii. Але справа раптом повернулась для нього зовсiм несподiвано.

Одного вечора до нього пiдiйшов сам господар, тонконогий крамар, привiтався i навiть сiв коло нього на чурака. Дивлячись убiк крiзь своi окуляри, вiн спитав хлопця:

– Ну що, знайшли собi квартиру?

Степан цiлком припускав можливiсть цiеi неприемноi розмови i мав готову вiдповiдь – через тиждень вiн вибереться. Дiстане стипендiю, це напевно, i вибереться. Крамар мугикнув. Його пропозицiя була така: хай Степан лишаеться в них, спатиме в кухнi, – там е лiжко, – матиме обiд i на снiданок та вечерю щось, а за те доглядатиме корови, наноситиме до хати води – кран був тiльки надворi, – та настачатиме взимку дрова.

Бiльше нiчого. На цих умовах крамар згоджувався його законно заявити як небожа. Коли дiйшла Степановi черга вiдповiдати, вiн трохи подумав, бiльше з самоповаги, бо думати, властиво, не було про що: вiн умить змiркував, що матиме харч i тепле помешкання, а стипендiя лишатиметься йому на одежу й книжки. Робота не важка. Щось краще годi й уявити. Хлопець поважно вiдповiв:

– Тодi я останусь.

Гнiдий пiдвiвся.

– Так перебирайтесь, – сказав вiн.

Через пiвгодини Степан покинув свiй хлiв i оселився в невеличкiй кухнi, де пiд стiною коло плитки стояло лiжко, а над ним клацав дешевий дерев’яний годинник. Господиня назвалась Тамарою Василiвною, видала йому гасову лампу, склянку молока, хлiба й шматок печенi, яким вiн i вiдсвяткував своi входини.