Місто

За кiлька хвилин вони опинились у гущавинi, де кiнчалась алея й починалась стежка край кручi. Темнi чагарi тхнули тут вогкiстю й похмурим спокоем льоху. Спинившись край поглибленого мороком рiвчака, вони дивились на той бiк його, де темними велетнями височились купи дерев, завмерлих у лячному безгомiннi. Тиша навкруги таiла чекання й жагу, мов напередоднi грози, i шум мiста внизу лунав далекими вiдгомонами грому.

Цигарка хлопцева погасла, i вiн нетерпляче кинув ii в провалля. Потiм обернувся до дiвчини, що вiдчула його погляд з радiсним трепетом.

– Степанку, – спитала вона, схиляючись до хлопця, – чого ти такий… сердитий?

Вiн зненацька обiйняв ii i притиснув до себе ii груди з пристрастю, роз’ятреною злобою та приниженням. І за це мiцне сповиття вона ладна була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками його голову, вона хотiла пригорнути ii до себе й поцiлувати, але вiн нерухомо здушував, знесилював ii обiймами. Тодi дiвчина уперлась йому руками в плечi, силуючись вiдштовхнути, але мусила iх вiдкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом вiдчувши, що вiн бгае i гне ii, що колiна iй ламляться i хмарна смуга неба пливе перед очима.

І раптом упала навзнаки, холонучи вiд лоскотних дотикiв повiтря й трави до оголених стегон, придушена нiмим тягарем його тiла, що, пручнувшись, подвоiло ii i пронизало.

Потiм вони сидiли на лавцi над рiчкою, що нечутно бiгла внизу, коливаючи вогники фарватеру. Проринаючи крiзь хмари та лист, на заходi бiлий мiсяць сходив, що на воду клав холоднi лелiтки.

Бажання курити мучило Степана, i вiн рвав мiж пальцями порожню обгортку вiд легких цигарок.

– Чого ти мовчиш? – спитав вiн Надiйку, пiдкинувши вгору шматки.

Вона тужно оповила його i припала обличчям йому до колiн.

– Ти ж любиш мене? – пробурмотiла вона.

Вiн пiдвiв ii й вiдсторонив.

– Люблю. Нащо питати?

Тодi вона голосно заплакала, захлинаючись i хрипучи, немов стримувана повiнь слiз вiдразу випорскнула з ii очей руiнницьким потоком.

Степан озирнувся навкруги.

– Не плач, – суворо сказав вiн.

Вона ридала, втративши в сльозах свiдомiсть i волю.

– Я кажу тобi – перестань, – мовив вiн ще раз, шарпнувши ii за руку.

Вона спинилась, але здушений зойк знову вирвався в неi i оскаженив його.

– Я пiду, коли так, – сказав вiн, пiдвiвшись. – Ти винна! – крикнув вiн. – Ти, ти винувата!

І пiшов геть, повний туги та гнiву.