Місто

Спереду лежав пляж – пiщаний острiв серед Днiпра, де три моторки невгамовно перевозили з пристанi купальникiв. Мiсто спливало згори до цього берега. З вул. Революцii широкими сходами до Днiпра котилась барвиста хвиля юнакiв, дiвчат, жiнок, чоловiкiв – бiло-рожевий потiк рухливих тiл, що передчували насолоду сонця й води. Серед цiеi юрби не було сумних – тут, край мiста, починалась нова земля, земля первiсноi радостi. Вода й сонце приймали всiх, хто покинув допiру пера й терези – кожного юнака, як Кия, i кожну юнку, як Либiдь.

Мiсяцями погнобленi в одежi бiлi тiла виходили з в’язницi, розцвiтали бронзою в гарячiй млостi на пiску, як загубленi десь на нiльських берегах дикуни. Тут на мить кожному воскресало первiсне голе життя, i тiльки легкi купальнi костюми нагадували за тисячолiття.

Контраст похмурих споруд над берегом i цього безжурного купання здавався Надiйцi разючим i чарiвним. В цих протилежностях вона усвiдомлювала розгiн мiського життя i його можливостi. Дiвчина не ховала свого захвату. Їi слiпила рябизна костюмiв, гама тiл вiд блiдо-рожевих, допiру виставлених на сонце, до брунатно-чорних, уже загартованих у пекучому промiннi лiта.

Вона пристрасно приказувала:

– Як це гарно! Як це гарно!

Степан аж нiяк не подiляв ii пiднесення. Видовисько голоi, безглуздоi юрби було глибоко неприемне йому. І той факт, що Надiйка теж приеднуеться до того смiшного, безпутного натовпу, його прикро вражав. Вiн похмуро сказав:

– З жиру це все.

Левко дивився на людей вибачливiше:

– Сидять по конторах, ну й дурiють.

Зiйшовши в тиснявi на берег, вони стали осторонь, пропускаючи перед себе навалу пасажирiв. Надiйчине пiднесення вже зiв’яло. Мiсто, що вiддалiк було бiле вiд сонця й легке, тепер важко нависало над нею згори. Вона боязко поглядала навкруги. Їi глушило гукання перекупок, свистки, брязкiт автобусiв, що рушали на Дарницю, i рiвне пихкання паровоi машини десь поблизу на млинi.

Степан скрутив з махорки цигарку й закурив. Вiн мав звичку спльовувати пiсля цього, але тут ковтнув слину з гiрким махорочним пилом.

Все навкруги було дивне й чуже. Вiн бачив тир, де стрiляли з духових рушниць, ятки з морозивом, пивом та квасом, перекупок з булками, насiнням, хлопчакiв з iрисками, дiвчат з кошиками абрикос i морелей. Повз нього пропливали сотнi облич, веселих, серйозних i заклопотаних, десь голосила обiкрадена жiнка, кричали, граючись, пацани. Так звичайно тут е, так було, коли його нога ступала ще м’якою курявою села, так буде й надалi.