Місто

Посмiхатися й бути в доброму гуморi було його основною властивiстю, критерiем його ставлення до свiту. Нi бiдування, нi наука не змогли вбити виробленоi пiд тихими вербами села доброзичливостi.

Степан i Надiйка вже зв’язували своi клунки. Ще один поворот стерна, i кiнець пiскуватих горбiв рiчки лiворуч лягли сiрi смуги мiста. Пароплав протяжно крикнув перед розведеним понтонним мостом, i цей пронизливий гук озвався в Степановому серцi болiсною луною. Вiн забув на ту мить про своi нiби здiйснюванi жадання i тужливо дивився на струмiнь бiлоi пари над свистком, що давав останнiй сигнал його минулому.

І коли свист раптом ущух, в душi його стало тихо i мертво. Вiн вiдчув десь в глибинi дурний натиск слiз, зовсiм не вiдповiдний до його вiку й становища, й здивувався, що ця вiльгiсть ще не висохла в злиднях i працi, що вона затаiлась i от несподiвано й недоречно заворушилась. Це так вразило його, що вiн геть почервонiв i одвернувся. Але Левко помiтив його хвилювання. Вiн поклав йому руку на плече й промовив:

– Не журись, хлопче!

– Та я нiчого, – нiяково вiдповiв Степан.

Надiйка засипала Левка запитаннями. Вiн мусив назвати iй кожен горб, кожну церкву, мало не кожен будинок. Та Левко виявив мало знання мiсцевостi. Лавру, правда, вiн назвав, пам’ятник Володимировi теж, а що й горба того звуть Володимирським, вiн напевно ручитися не мiг. В Киевi вiн обертався в обмеженому i визначеномi колi – вул. Ленiна, де вiн мешкав, – iнститут. З цього шляху вiн майже не сходив, хiба що бував тричi на зиму в 5-му Держкiно на американських трюкових фiльмах та виiздив вряди-годи полювати по лiнii Киiв – Тетерiв.

Тому вiн безсилий був задовольнити Надiйчину цiкавiсть, що роз’ятрювалась дедалi. Купи будинкiв, таких крихiтних i кумедних здаля, захоплювали ii, i вона зраджувала веселим смiхом свою радiсть, що там житиме.

Але увага ii швидко вiдхилилась вiд мiста. Вона дивилась на моторнi човни, що бадьоро стукотiли по рiчцi, на човни звичайнi, де напiвголi засмаглi спортсмени вправляли м’язи й весело хитались на хвилi, що гнав пароплав.

Смiливi плавцi кидались мало не пiд саме колесо й радiсно гукали. І раптом повз пароплав бiлим привидом пролинула трищоглова яхта.

– Дивiться, дивiться! – скрикнула дiвчина, задивившись на незвичайнi трикутнi вiтрила. На палубi яхти було трое хлопцiв i дiвчина в серпанку. Вона здавалася русалкою з давнiх казок, iй не можна було навiть заздрити.

Що ближче до Киева, рух на рiчцi бiльшав.