Остап Шаптала. Повісті

– Левко, – сказав вiн: кiмната, де я живу зараз, безумовно гарна. Але вiкна ii упираються в цегельний мур, а вiдтак i мiй погляд – теж. А моi очi люблять простори. Отже, я постановив перебратися жити до тебе.

Вербун уважно подивився на нього, i губи йому засмикались.

– А ти в душу менi не лiзтимеш?

– Боронь боже, – вiдповiв Галай i його гарненьке бiляве обличчя набуло поважности: – я всiх пускаю до себе в душу, але нiхто не може похвалитися, що я був йому в душi.

Вербун засмiявся, i смiх нiби клекотав йому в горлi.

– Люблю, – промовив вiн: – а то, знаеш, тiльки вийдеш з кiмнати, так i преться все тобi в душу… Будинки, люди, собаки, трамваi… Так i лучить посiсти частину душi…

Вiн задоволено посмiхався. Потiм добув собi з шахви шматок хлiба й почав його ремигати.

Шаптала вийшов на вулицю й повернув до саду над Днiпром. Там вiн заглибився у густi алеi, де вечорами й ночами ховались коханцi, та залiг у високiй травi.

Почуття самотности, як кiшечка, прийшло до нього, почало ластитись та зогрiвати тiло.

Так вiльно було розкинути руки по землi i, накривши обличчя капелюхом, дихати глибоко й повiльно та зосередити всi думки на диханнi, щоб нiчого бiльше не помiчати. Тодi дихання робилось шумливим, як подихи хуртовини, а потiм тихшало й помалу зовсiм ущухало. Почувалось лише уривкове стукотiння серця, а згодом той стукiт ставав мов далекий вiдгомiн падання крапель i вкiнець зникав. Як мертве лежало тiло i також завмерла свiдомiсть.

Вночi Шаптала не спав; тiльки ранком трохи забувся.

Цiлу нiч вiн пролежав з розплющеними очима, без сну й спокою. Вiн безутомно посилав до сестри зграi думок, а вони щораз напотикалися на ii смерть i падали, як травинки, пiдтятi косою.

І врештi Олюся зробилася образом далеким i високим, до якого неможна було пiдвести обличчя. Вона зробилась прозорою, як гаiвка, та оселилася у примарнiй краiнi тихих сутiнкiв. І не можна було бiльш уявляти або мислити про неi, – лише вiдчувати, як мрiю. Такою вона стала цiною власноi смерти.

Тодi й сама смерть позбулася суворости й безглуздя, а зробилася бажаною й необхiдною. І не холодом домовини пашiло вiд неi, а спокiйними пахощами розквiтлих степiв. Олюся нiби все життя йшла до смерти з широкими обiймами, i та прийняла ii, як сподiвану гостю.

Тодi вгамувалися в Остаповiй головi думки, i розпач облишив вовтузитись у грудях. Шаптала задрiмав. Але то було лише над ранок, а цiла нiч напруження геть опустошила йому душу.