Остап Шаптала. Повісті

Тому Шаптала спочивав на травi, i кожний нерв його спав.

Коли сонце пiдбилося на полудень, Шаптала почав опритомнюватись. Спершу вiн почув, як кров шугае по закутках тiла та кружляе в головi; потiм здалеку, нiби наближуючись, задзвонило серце та враз все тiло наллялося снагою i затрiпотiло.

Вiн сiв на травi, зiтхнув на повнi груди i довго затримав у собi цей, мовби перший, подих. Потiм вiн пiдвiвся, вийшов з саду й почвалав на свою кватирю до бабусi Одарки.

Бабуся не бачила його з того часу, як вiн виiхав був на село, а тому зрадiла невимовно.

– Соколе мiй, – крикнула вона: – ти ще живий! А я вже гадала: чи, може, його бандiти пiдстрелили, чи може на вiйну забрали дорогою… Я аж плакала вечорами… Господи, думаю, Боже ти мiй, скiльки рокiв прожив у мене, i ось тобi загинув без вiсти… Дай же я тебе, голубе, поцiлую.

Бабуся утерла набiглi сльози й нахилила до себе Шапталу, бо той був втричi вищий за неi.

– Їстоньки, га?

Бабуся подалася до кухнi й загуркотiла там посудом. Шаптала скинув тужурку та надiв на себе широку мережану сорочку, що склалася великими бганками на його дебелiм тiлi.

– Я цiлий лантух харчiв привiз, – сказав вiн бабусi.

– От i добре, от i гаразд, – гомонiла бабуся: – хiба тепер заробиш? Ой, сину, лихо прийшло, лихо… У Настi Захарковоi, – знаеш у Крикунiв живе, – усе забрали, усе як е дощенту. І я, сину, ховала все… та й твое збiжжячко у чуланi трiсками закидала… От, думаю, наскочуть.

Бабуся Одарка почала своi довгi розповiдання про реквiзицii й дорожнечу, що лились з неi, як вода з жлукта.

Потiм вона почала висловлювати своi негативнi погляди на комунiстичну революцiю, змiцняючи iх вiщування старих людей, своiми власними спогадами та словами, якi, iй здавалось, сказав колись бог. Шаптала слухав цi розмiркування щодня i незабаром призвичаiвся не чути iх.

Тепер хоч е з ким побалакати, – радiла бабуся: – а то ж я сама з котиком. Що ж, котик? Вiн не розумiе нiчого, знае собi мугикати… Котику, пiди поздоровкайся з дядьком Остапом.

Але рудий кiт, на iм’я Ковелько, вiйнув хвостом i втiк пiд лiжко.

– Ач який, – умлiвала бабуся: – лишень не заговорить.

– Спасибi, – сказав Шаптала, скiнчивши страву.

Але вiн не встав з-за столу. Вiн не мислив навiть. Тепер вiн чекав лише звiстки про Олюсiну смерть. Коли так мусiло бути, то хай це скоiться швидше. Хай швидше запануе вона в його душi, як свiтлий образ, що в iм’я його треба буде скермувати свое життя.

Ввечерi надiйшли Вербун з Галаем.