Остап Шаптала. Повісті

Елексiр безсмертя, нам ще невiдомий, я певний, надзвичайно простого складу. Це щось подiбне до тих резинок, що багатьох урятовують вiд народження.

Бабуся не зрозумiла його мови, але вона заспокоiла ii.

– Дай то, боже, щоб воно так було, як ти кажеш, синку, – зрадiла вона.

– Дурна, – прошепотiв Вербун i розхвилювався.

Вiн почав манячити по кiмнатi, стискував кулаки, рухав руками i дер свою борiдку. Потiм вiн раптом спинився перед Шапталою.

– Шахи, Остапе?

– Добре, – вiдповiв той.

Вони сiли край столу, нахилились над шахiвницею й застигли над нею.

Їхнi чорнi тiнi на стiнi були, як два великих заснулих птаха.

Галай розмовляв з бабусею Одаркою. Але вона була з його невдоволена: вiн не слухав ii мови й инодi казав iй незрозумiле.

– Є квiтки, бабусю, – казав вiн: – що мають щасливу долю – квiтнути, не лишаючи насiння. Людина назвала iх пустоцвiтами i в цiй назвi, крiм зазначення факту, е дещо зневажливе. Бо людинi, звичайно, вигiднiше, щоб квiтка лишила плiд, який можна спожити.

Але тi квiтки – несвiдомi пустоцвiти, що не здолають оцiнувати своеi мудрости.

Коли вiн пiшов геть, бабуся Одарка стерла з столу, побажала на добранiч i попленталася спати. Кiт Ковелько слiдкував за нею, як щирий лицар.

На Борисовськiй вулицi мав Остап Шаптала другу кiмнату, напiвтемну й маленьку, що ii вiкна виходили в сад. То був його робочий кабiнет, заставлений великими шахвами з книжками та рiзним хемичним приладдям. Вiн працював тут вечорами, коли служив на гамарнi.

Вiчна тiнь панувала в кiмнатi, бо дерева заступили iй вiкно вiд сонця; вона здавалася таемничою, завдяки тишi й мовчазним шахвам вздовж стiн. Немов дух який оселився в нiй та задував свiтло своiм захолодiлим тiлом.

Купами лежали на столi товстi зшитки, довгi пляни, розрахунки й кошториси, – колись такi близькi й необхiднi, а тепер занедбанi й запорошенi. На пiдвiконниках розставлено було пляшки, реторти з барвистими плинами загусклими й попсованими часом.

Помiж шахвами заснувалося павутиння, серед якого сидiли череватi павуки, що инодi споживали одного з своеi громади, за недохватом здобичi.

Шаптала прийшов i розчинив вiкно. Молода галузь розквiтлоi бузини завiтала в кiмнату i розлила там своi пахощi.

Вiн сiв коло столу й почав розглядати своi папери. На iх бачив вiн довгi рядки, винизанi його рукою, охайнi стовбцi цифр та тонко вирисуванi химернi форми шкляних посудiв.