Остап Шаптала. Повісті

Щось привабливе таiлося в смерти колес та в звислих ланцюгах горiшнiх кранiв. Насолода вiчного спочинку вилискувала на вигибах крицi й мерехтiла на мiдяних частинах держальн та гакiв. Всевладно панувала тиша над потужними працiвниками, що в зойках i шаленствi тiпались були своiми тiлами, бездоганно вiддаючи свою силу i рух.

Вони заробили собi тишу i спокiй в перелогах пiд важкими ярмами ремiнних пазiв, у громi бiйки залiза об крицю. Тепер вони спочивали, i радiсть нерухомости вiдчував кожний гвинтик цього знеможеного тiла.

Смерть, така бажана, прийшла сюди, приголубила чужих всiм рабiв i в захватi раювання вони заснули навiки. А купа мовчазного металю була смерти пам’ятником i хвалою.

Остап Шаптала сидiв у фотелi в темному кутку кiмнати, пiдперши голову долонею. Вiн розстiбнув комiр своеi широкоi сорочки i той звисав, вiдриваючи його мiцну, м’язливу шию.

У вiдчинене вiкно доносились з вулицi то кроки людей, то гуркотiння повозки. То, зненацька, все стихало, немов смерть пройшла поблизу й приспала мiсто.

Коло свiтла примостилася бабуся Одарка, а iй на колiнах безтурботно спав кiт Ковелько. Бабуся в’язала панчохи й без упину розповiдала про жахнi речi. Та мова ii була позбавлена захвату i точилась, як безбарвний солоний струмок, з якого не можна вгамувати спрагу. Голос ii не пiдносився й не стихав i, коли бабуся починала розповiдати, кiт Ковелько облишав своi iграшки й спокiйно засипав.

А бабуся гомонiла, нанизуючи нитку на нитку, i все, що коiлось на базарi, де вона продавала ковбаси, в кого був трус, де занялося повстання проти влади, скiлькох людей розстрiляно з наказу Надзвичайноi Комисii, – про все те можна було дiзнатися вiд неi.

Вона инодi починала пророкувати, заглядала своiми старечими очима в майбутне, але сповiщала про це також спокiйно, як i про цiни на хлiб. Навiть плакала вона спокiйно.

Шаптала не слухав ii. Тепер вiн лише чекав i до того часу, поки прийде сподiвана звiстка, вiн завмер.

Вiн почув, що мае знову родитися. Все iснування його до того часу, коли смерть сестри зробилась такою необхiдною, – iнженерування, плянi, мрii, – все це було купою сiрого пороху, що розвiялася одразу. Шаптала почував, що не мае минулого, що ось лише мае почати життя й жадав цього початку. Вiн був тепер тiнню, яку смерть Олюсi мала викликати на простори й убрати тiлом; вiн був тепер пусткою, яку мала заповнити смерть сестри.