Остап Шаптала. Повісті

Так прохала його мати. Читав вiн тихо, мов розмовляючи до себе, i його шепотiння сипалось по кiмнатi, як пушливий снiг. Воно пливло над мерцем i тануло по темних кутках.

Згодом Шаптала облишив читати, загасив свiчку i пильно дивився на обличчя Олюсi.

– Сестро, – думав вiн: – ти зараз полинеш вiдцiль… А з тобою зникне запашнiсть смерти, i лишиться в кiмнатi порожнеча та темрява. Досi ти була ще тут – я бачив скрiзь твоi очi, тиха посмiшка твоя бринiла в повiтрi. Я розмовляв з тобою й ти вiдповiдала.

А зараз ти йдеш… Треба прощатись нам, сестро.

Вiн знав, що востанне говорить з Олюсею i тремтiння почало хвiлювати йому тiло. Вiн зiтхнув i схилив очi.

– Спи, сестро. Засни в тьмяних присмерках, де тиша застелилась, як мла. Там спокiй обiйме тебе та пригорне до своiх великих грудей. Там згуки ущухли i рухи завмерли в далечiнi…

Несподiвано бризкнули йому з очей сльози; вони лилися без ридань i лоскотали щоки. Вiн пiднiс руку до очей, а потiм задумливо роздивлявся ii, змокрiлу.

Коли сльози спинились, вiн ще нижче похилив голову

– Іди ж, сестро. Хай думки моi застелять твiй шлях, а мрii проводять до краiни сутiнкiв. Тодi я витчу з спогадiв образ твiй та поставлю його непорушно в своiй душi. Вiчну свiчку подяки я запалю перед ним i все, що ти дала була менi, всi пестощi й покору, – я вiддам… Я шукатиму й найду когось невiдомого ще, кому вiддам життя, кому скориться моя сила та розум во iм’я твое…

Коли вiн пiдвiв очi, в кiмнатi було порожньо i так тихо, що кожний рух його голосним дзвоном лящав у головi.

На столi лежало чуже тiло i двi свiчки освiтлювали засохле обличчя.

Олюсю вже було поховано на сiльському кладовищi. Невеличкий залiзний хрест був поставлений над ii домовиною.

А в хатi Шапталiв ще жило таемне передчуття чуда. Батько й мати у глибинах своiх душ чекали, що вiдчиняться зненацька дверi i Олюся завiтае в кiмнату, свiжа й весела, нiби повернувшись з далекоi гулянки.

Нiхто не здивувався б ii приходу. Вона засмiялася, сiла б разом обiдати, та все було б так просто i гарно.

Напружено жили батьки останнiми днями. Батько, йдучи до молочарнi, несвiдомо сподiвався зустрiнути дорогою дочку, а мати, пораючись по господарству, зненацька облишала все та радiсно повертала голову – iй здалося, що Олюся пройшла коло неi.

Мовчки пiдводилась родина ранком, мовчки снiдала й розходилась.