Остап Шаптала. Повісті

Розмовляти про щось, крiм смерти Олюсi, не можна було, бо то була б люта зрада ii пам’яти, а кожний жахався одверто вимовити слово «смерть», коли це ще не було певним, коли Олюся могла несподiвано повернутись.

А Остап не гадав бiльше про сестрину смерть. Ще тодi, коли всi пiдходили востанне цiлувати небiжку, вiн нахилився над тiлом, що лежало, але не поцiлував. Спокiйний вiн слiдував за труною на кладовище, мов ховав кого маловiдомого й нецiкавого.

Бо дедалi, то певнiшим здавалось Шапталi, що Олюся нiколи не помирала, бо нiколи й не жила.

Вiн не мiг пригадати живоi Олюсi, своеi сестри.

Тодi вiн зрозумiв, що в дiйсности Олюсi не iснувало. То була мрiя, що прилинула й захопила йому всю душу, затьмаривши й затерши ранiшi думки й почуття. Душа його робилась незайманою, як пелюстки щойно розквiтлоi лiлеi, а мрiя про сестру, що нiби то вiддала йому свое життя, була тлом, на якому мали заслатися прийдешнi пригоди.

Поволi вiдбувалось народження новоi душi Шаптали.

Вiн ходив у сад, що розлiгся поблизу iхньоi хати, старовинний сад, загусклий i занехаяний.

Ще за часiв крiпацтва було його насаджено i вiн перетворився у лiс, переплутаний розмаiтим гiллям. У гущавинi його з’явився ставок, порослий високим очеретом, i вода в ньому заховалася пiд густою ковдрою зеленоi ряски.

Там вiн сiдав на широкому пнi пiдтятого дуба, якого стовбур валявся поблизу, чорний та плiснявий. Нерухоме зелене вбрання ставка, набрякла трава, заставлена навколо, очерет, що колихався з боязким трiпотiнням, все це було нiби страшенно притомлене, нiби втiкло вiд життя, прагло лише спокою i знайшло його.

Шаптала сидiв, схиливши голову на руки, дивився на ряску, слухав шепотiння очерету. І згодом все навколо робилось зеленим, як ряска, i не було инших згукiв, крiм шарудiння очерету. Потiм i це сiрiшало, вiдступало та з’еднувалось з невидимою вогкiстю, що м’якшила мозок i тiло розпливалось, розтоплювалось у повiтрi i лише ритмичнi хвилi вогкости котились у просторi.

В цi менти замертвiння тiла i мозку, в глибинах свiдомости творився образ Олюсi – ii мрii, що вселилися в душу i все скорили. Навмисно завмирали всi рухи, щоб не шкодити напруженiй працi утворення мрii i тiло вiдпадало, як зайвий тягар, щоб всi сили вiддалися на ii втiлення.

Шаптала пiдводився цiлком виснажений. Нiби всi нерви його були порiзанi та заллятi кров’ю, а тiло закатоване i тому безсиле.

Минув тиждень, а Олюся не приходила.