Остарбайтер

Однак потiм, коли минав сквери з обох сторiн на вулицi Коцюбинського, його осiнило i вiн вдарив себе по лобi: «Точно! Водохресний Святвечiр адже надворi! І вже не радянський Киiв… Все можливо… І якби мама була живою, вона приготувала б нам з батьком кутi й мене примусила ii iсти, хоча ще торт з Дня народження недоiдений…».

На юнака нахлинули спогади. Вiн безрезультатно боровся з вечiрньою завiрюхою, котра стiною загороджувала йому шлях, йшов, обмотаний старою маминою вовняною хусткою i плакав ридма.

Вiд цього на його щоках враз замерзали колючi крижинки й вiн незграбно мружився i здирав iх обледенiлими пучками пальцiв. Йти було ще далеко i Максим як мiг боровся з почуттями й непогодою. Врештi, якось таки дiйшов…

* * *

Старий, пiдслiпуватий дiдуган з покорченими вiд ревматизму пальцями зиркнув недобре на Максима i лише хмикнув: «Робота – не бий лежачого. Ти що? Син якогось цабе? Ану признавайся?!». Однак, Максим не встиг нi в чому зiзнатися, бо останнi сили витратив на те, аби спуститися до того пiдвалу.

Вiн обперся об вхiдний отвiр майстернi й враз за тим втратив свiдомiсть вiд недоiдання.

Отямився на холоднiй пiдлозi. Дiд прискав на нього льодяною водою: «Ти чого, парiнь? Думав дуба дати? Та я ж тебе з пiдвалу мертвого не винесу! Ану ставай до роботи! Що, зовсiм голодний?» – зиркнув на нього дiд i Максим побачив в його поглядi погано приховану жалiсть. Пiсля мацюпусiнького кусника ерзац-хлiбу i склянки льодяноi води, Максим таки став до роботи.

Якийсь нещасний каганчик, котрий димив i бухикав так, немов ось-ось мае згаснути, освiтлював пiдвал, в котрiй розташовувалась та майстерня. Окрiм дiда Остапа i Максима бiльше там нiкого не було. Дiд бухикав так само як i його нещодавно згасла мама i Максим пiдозрював, що в того також сухоти. Однак, часу на припущення i зайвi думки не було.

Дiд Остап замiшував гiпс, Максим виливав його в форми, в котрих той застигав i ставав погруддями Шевченка.

– Дiду, а навiщо iм стiльки погрудь Шевченка?

– Не став зайвих запитань! Хiба ж тобi не вiдомо, що то Кобзар? Свiточ украiнського народу?

– А причому тут нiмцi, дiду?.

.

– Не нiмцi! Вiн потрiбен нашим патрiотам! Нашим воiнам ОУН! Однак, просвiтницька сила Кобзаря поза всiлякими сумнiвами. О! – проказав дiд Остап, пiднявши вказiвного пальця догори, радiючи своему винахiдливому поясненню i пошкандибав з брудним вiдром за черговою порцiею гiпсу.

Максим бiльше не допитувався.