Остарбайтер

До хоч якогось промiнчика свiтла в кiнцi тунелю…

В iхнiх жилах тече отруйною ртуттю радянська ментальнiсть, яка вказуе iм, що це – нормально. Нормально так жити. Нормально годинами чекати на громадський транспорт, коли лише свiтае. Нормально економити навiть на обiдах, аби купити нарештi омрiяний хутровий вирiб. Нормально питати у чувака спершу прописку i наявнiсть власноi автiвки, а вже потiм – його матримонiальний статус, вiк i життевi орiентири. Нормально до того самого чувака абсолютно нiчого вiдчувати, адже справа не в почуттях.

Ха! Та кому вони взагалi потрiбнi, коли все, що хочеться i до чого прагнеш – хутряний атрибут заможностi? Нормально… Побутово-росiйський життевий нормкор.

Антiн бачив таких дiвчат, що стоять синi вiд холоду о шостiй ранку на автобуснiй зупинцi в радiусi ста кiлометрiв вiд меж Мачухи-Москви й нетерпляче курять, поглядаючи на своi годинники й екрани дешевих битих смартфонiв. Все iхне ество i навiть легенi, вдихаючий видихаючи в такт смолу цигарок, що значно перевищуеевропейську норму[10 - З невiдомих причин, вмiст смол i нiкотину в аналогах росiйських i европейських цигарок значно рiзниться.

В перших всього бiльше.], нетерпляче чекае на те, аби нарештi опинитися в кабiнцi брудноi маршрутки, що пахне дешевим пальним i перегаром пасажирiв.

Вони чекають на свiй транспорт, який через шаленi затори й просто таки фантасмагоричнi корки години за три, якщо пощастить, довезе iх до роботи. Московськоi каторги. Все задля того, аби лише потрапити в межi столицi… В ii брудно-сiре, нiби хворе на якусь невилiковну статеву хворобу, миршаве лоно.

А там i до метро недалеко… Видряпатись, вчепитися в маснi поручнi ескалатору, штовхнути машинально i зi злiстю пластиковi дверi та вийти на свiт Божий. Влетiти переможно в дощове мiсто на якiйсь з найближчих до щоденноi каторги станцii метро. І так щонайменше дев’ять мiсяцiв на рiк. Бо, звичайно, навiть в безпрогляднiй темрявi неба Росii iнодi визирае сонце.

Антiн вiдчув, що його сусiдка з очима «кольору Тiффанi» дивиться на нього.

Вiн iще раз поглянув у вiкно i справдi побачив жiночий силует. Йому здалось, що вона усмiхаеться.

II

Нiмцi до Киева зайшли 19 вересня, хоча у вечiрньому зведеннi Радiнформбюро вiд 19 вересня 1941 року ще брехливо стверджувалося, що «19 вересня нашi вiйська вели боi з ворогом на всьому фронтi й особливо запеклi пiд Киевом». І тiльки 21-го таки з’явилося повiдомлення, яке констатувало, що Киiв здали.