Добрий Бог. Оповідання

Гайдамаки бились чотири днi напружено й з запалом, а однiеi ночi старшина, побачивши, що справа програна, звелiла тихенько виступити з мiста; вкупi з ними виступили й два учнi сьомого класу.

Перший з них був високий на зрiст, кремезний юнак, з кучерявим розкiшним волоссям, орлиним носом, похмурий i мовчазний. Вiн пристав до гайдамакiв того, що чув, нiбито в них багато зброi, й хотiв здобути собi пiстоля. Тодi серед учнiв старших класiв була мода носити з собою до школи пiстолi, баришувати ними й гратись на лекцiях.

Пiстоль коштував дорого, а у похмурого юнака з орлиним носом завше бракувало грошей, i вiн не мiг його собi купити. Але з першого ж кроку юнаковi не пощастило: йому дали гвинтiвку, а пiстоля, не дивлячись на його найенергiйнiшi заходи, не довелося одержати. Через це вiн зробився ще бiльш мовчазним i хотiв уже кинути гайдамакiв, але вiдступили вони так несподiвано, що вiн не потрапив уже проскочити непомiтно додому.

Другий учень був невисокий, худий i слабосилий. Вiн прийшов до гайдамакiв того, що був зовсiм розчарований у життi й навiть серйозно думав про самовбивство, йому так обридло свое безсиле тiло, своя худорлявiсть, випнутi маслаки на обличчi, що вiн сумував iнодi довго й болiсно, iнодi плакав i проклинав усе на свiтi вродливе й чудове.

Коли вiн думав про свое життя й життя взагалi, то воно здавалось йому маленьким, нiкчемним i тонким, як вiн сам. Бог, до котрого звертався вiн з гарячими молiннями, не допомагав йому й тiльки мовчки дивився з величного i темного образа. Вiн хотiв проклясти й Бога, але не повернувся язик.

Першого учня звали Василем, другого – Олесем. Але про ймення iх нiхто не спитав, i коли до них звертались, то просто казали: «Ви».

Коли рiдне мiсто, де були батьки, школа, знайомi, темнiло вже ззаду невиразною плямою, над котрою манячили високi фабричнi комини, що, здавалось, зараз упадуть i вiллються в загальну темряву, Василь похмуро сказав:

– Вже вiдступили.

Олесь, котрому було боляче кидати рiднi мiсця, батькiв, яких вiн любив i котрi його любили, змахнув непросту сльозину й радiсно пiдтакнув:

– Авжеж вiдступили.

Спереду дивилась на них снiгом крита рiвнина, велична, як влада. Люди йшли, сунулись уперед, а вона вiдходила назад спокiйно й задумливо. Рiвнина мовчала; жодного згуку не було чути, люди ступали тихенько й не розмовляли, щоб не порушити тишi. Навкруги пiд промiннями мiсяця синiли снiги, й здавалось, що це перед очима не снiгова рiвнина, а безкрае глибоке море.