Добрий Бог. Оповідання

Тодi другий червоногвардiець з ненавистю вдарив його по ногам батогом. Олесевi зробилось боляче й соромно. Ударили його й вдруге i ще дужче. Олесь якось похапцем схопився на ноги, зробив три кроки й упав, зовсiм знесилений i принижений, лицем на снiг. Вiн не хотiв нiчого бачити й чути.

Навкруги засмiялись.

– Ось вам i гайдамацький генерал!

– А ще по своiй охотi пiшов! Бач безсиле яке! З-пiд материноi спiдницi вирвався. Буржуй!

– Справдi що буржуй! Дивiться, пальто з смушевим комiром.

Олесь не стримався; його взяла злiсть того, що вони знущалися над безсилим i обеззброеним ворогом.

Проклятi боягузи! Вмiють тiльки мирних людей розстрiлювати. Вiн повернувся й сказав:

– А вам заздрiсно, що в мене пальто гарне? Так пограбуйте. Ви ж усi колишнi злодii та душогуби!

Червоногвардiйцi оторопiли вiд таких смiливих слiв.

– Е, он воно що, – протягом проказав той, що назвав Олеся генералом. – Он вiн куди!

– Та що ми будемо з ним вожжатись? Багнет пiд бiк, та й край!

– Нi, цього не можна.

Знаеш, що зоборонено. А ми його до комiсара. Хай розмалюе його, як треба. Ходiм, ти!

На Олеся найшов запал:

– Не можу я йти.

– Иш, падло! Та я тебе…

Олесь побачив коло грудей вiстря багнета, але це не зробило на його жодного враження.

– Коли!

Червоногвардiйцi почали лаятись i змагатись, що робити з «генералом». Олесь лежав i посмiхався, вiн був переконаний, що Бог не дасть йому загинуть. В той же час було приемно бачити, що вiн несподiвано звернув на себе увагу.

Олесь з радiстю думав, що червоногвардiйцi ставляться до нього не байдуже, а зi злiстю. Нарештi червоногвардiйцi з рушниць зробили мари й з лайками й нахвальками понесли Олеся як зраненого, йому було весело. Донесли до воза з харчами й поклали там.

– Стривай, доiдемо до станцii, – нахвалялись вони.

Що б його не чекало на станцii, а зараз Олесь був радий тому, що iхав. У ногах помаленьку ворушилася кров; Олесь почував це. Його поклали на спину, й тому-то було видко неба.

Воно здавалось Олесевi якимсь новим i надзвичайно чудовим, нiби вiн уперше на вiку побачив небо.

– Немов я нiколи не помiчав його ранiш. Хмарки бiлi, волохатi, виснуть надi мною й не рушаться. Їду вперед, а як дивиться на небо, то немов стою на мiсцi. Не трусить. Тiльки повiтря холодне. Фу, чого це так руки занiмiли?

Олесь пiднiс руки до рота й почав дмухати на них. Руки стали нагрiватись.

– А як заплющити очi, то здаеться, що лежиш на постелi.