Добрий Бог. Оповідання

Заснути б, чи що? Де це я? А, мене везуть на станцiю, там буде розправа. Я iх образив… Що ж, бити будуть чи уб’ють? Ну, нехай: все до того йде. Звичайно, я бажав цього. Чудна я людина! Зараз силкуюсь пригадати, чого я пiшов сюди, чого кладу в домовину батькiв – i не можу дати вiдповiдi. А може, вже й померли батьки? Я ж iз дому пропав безвiсти…

Серце боляче защемiло.

– Все одно, все одно край… Я вже загинув; хоч i не вб’ють тут, то все одно незабаром помру вiд туберкульозу. Не жити менi… А, Бог… Господи, поможи, порятуй! Я ж вiрю.

Олесь розплющив очi. На небi тi ж хмарки.

«Там високо недосяжний Бог. Вiн бачить все. А скiльки зненавистi!.. Я теж iшов людей вбивати, гадав знайти спокiй у бою. Менi молитись треба. Нема менi спасення й на тiм свiтi, я загинув. Якось покiрливо я все терплю, як плоха тварина. Що падае – те я й беру. Хiба я здобув що-небудь боротьбою, хiба я боровся? «Борiтеся – поборете!» – це гасло тiеi партii… есерiв. А я хiба поборов що-небудь? Я не есер. Я пiшов сюди битись… так. Але не во iм’я повинностi й боротьби, а з одчаю.

Я тварина малодушна. Хе, хiба ж то людина, хто не вмiе поставити себе серед iнших людей? То ж корова. Ось мене везуть на смерть… Чого ж я не радiю? Я ж шукав смертi. Дурень, хiба людина мусить шукати смертi?! То вже не людина, а недолюдок. Розстрiляють мене – добре, залишать живим – буду жити, посадять у в’язницю – буду сидiти. Хiба ж я буду пручатись? Я нiкчемнiсть! Хе… мене може роздушити кожний. Пiдiйде червоногвардiець, проведе ножем по горлянцi – i каюк, нема мене».

Олесь знову почав дмухати на руки.

– Хочеться подумати про дiм, але не варто. Ну що менi тепер? Ну, повмирали батьки, i я через годину, день, два, мiсяць – теж помру. Так що ж? Га? А, Бог… Може, порятуе. Господи, прости й помилуй… Ну, я помру, другий помре, третiй… Прийде час, повмирають всi моi спiвучнi й учителi. І нiчого. Земля не перевернеться. Один ранiш, другий пiзнiш. Господи, заступи мене твоею благостю. Пречиста Дiво… Я ж кажу, що це нiчого. Смерть – дрiбниця.

Родився – помер. А перемежок мiж цими бiгунами – життя. Це формула. Пiдставиш у цю формулу людину – кiнець, помре.

Непомiтно для себе Олесь заснув. Прокинувся вiн вiд голосного крику:

– Вставай! Заснув, шельма!

Олесь схопився, протер очi. Потiм засмiявся.

– Як же це вийшло, що я заснув? Ви не знаете, товаришу?

Червоногвардiець похмурився.

– Знаем вас… пiдмазуеться.

«Дурень», – подумав Олесь, i його гарний настрiй вмент зник. Все посiрiло навколо.