Добрий Бог. Оповідання

«Навiщо лiкаря? Ой, щось цiкаве буде», – подумав Олесь з раптовим захопленням; i знову було приемно, що вiн грае тут не малу роль.

Хвилин з десять шукали лiкаря.

Комiсар заспокоiвся й почав продивлятись папери. Олесь стояв i нудьгував. Нi на що було дивитись; на стiнках кiмнати не було нiчого, крiм звичайного й нецiкавого розпису потягiв, благання Тимчасового уряду про пiдтримання й напiвобiрваного плаката позики волi. Вiкна кiмнати виходили в сад, i дерева, стовпившись коло самих iх, заступали краевид.

Олесь цiкавився, навiщо комiсар наказав покликати лiкаря, й не мiг вiдповiсти собi на це питання. Думка про лiкаря зовсiм захопила Олеся, й вiн перебирав у головi можливi пояснення.

Мiркування обiрвалися з приходом самого лiкаря, людини невисокоi на зрiст, з сивиною. Вiн, видно, недавно снiдав або пив чай, бо ще пережовував iжу. За лiкарем ввiйшов червоногвардiйський вартовий i став бiля дверей. Лiкар, привiтавшись з комiсаром, глянув на Олеся.

– Отее? – запитав вiн.

– Так.

Як iм’я й прiзвище?

Олесь сказав.

– Пишiть, – звернувся комiсар до лiкаря. – Цього року, 22 сiчня, покарано на смерть розстрiлом гайдамаку по своiй охотi Олеся Привадного за непослух i опiр. Присуд виконано на станцii Липки об (комiсар глянув на дзигарi) 11-й годинi й 45 хвилин на дванадцяту ранку. Лiкар такий-то. А я печатку прикладу.

Олесь, почувши свiдоцтво про свою смерть, не захвилювався. Просто й в голову не йшло, що жива людина може почути свiдоцтво про свою смерть.

Вiн був певний, що скоiлась помилка, й хотiлось йому пiдiйти до комiсара, плеснути його по плечi й сказати:

– Годi комедiанта з себе вдавати. Я живий!

Потiм глянув слiдком за комiсаром на дзигарi за своею спиною на стiнцi, здивувався, що не помiтив iх ранiш, i побачив, що вже 11 година й 40 хвилин. Тодi Олесь зрозумiв, що через п’ять хвилин вiн буде лежати на землi, пронизаний десятком куль. Потiм його зачеплять мотузяною й потягнуть, може, закопають, а може, й нi. Але обов’язково зачеплять мотузякою.

Потiм вiн буде гнити, смердiть, шкiра облiзе.

Олесь почув, як почали холонути ноги. Спершу пальцi на ногах, потiм литки, кульша, живiт, груди. Холод, як хвиля, котився з долу до верху. Очi закрились обрусом, i Олесь помiтив, що кiмната починае перевертатись. Вiн енергiйно блимнув очима, обрус спав.

«Треба триматись спокiйнiше, байдужнiше… як отаман, а не то – будуть смiятись. Треба молитись. Через кiлька хвилин я буду перед судiею.