Добрий Бог. Оповідання

Господи, прости за все, прости за злiсть i за непокiрнiсть волi твоiй. Прости менi як творiнню своему й як немощнiй людинi. А батько, мати?»

Захотiлось ридати.

«Хоч би ще годинку пожити, помислити про все. Хоч все одно, все одно… Чекати смертi – катування. Хай зараз, зараз. Господи, прийми мою душу. Треба молитись за комiсара, за червоногвардiйцiв… Господи, пробач iм, не вiдають-бо, що творять».

Холодний пiт виступив на чолi.

«А як поставляться до моеi смертi? Хоч хто заплаче? А батько… О, вiн як не помре, то заплаче.

А iншi? А товаришi? Господи, у мене немае товаришiв! Як прикро! В школi вiдправлять панахиду й забудуть. Усi, усi забудуть. Там… тее… жити будуть, iсти, пити, кохати. А я? Я вже мертвий. Он свiдоцтво. За вiщо ж я? Менi вiсiмнадцять рокiв, менi ще жити та й жити… За що мене розстрiлювати? А, я сам шукав смертi… Нi, це не може бути! Хто це сказав, що я смертi шукав? Комiсар? Бреше вiн…»

Думки метелицею бiгали, ворушились i зникали.

– Адреса батька?

– Якого батька? – запитав Олесь з нахабством.

– Твого.

– Немае у мене нiякого батька. Я нiчого не скажу, – вiдповiв вiн, щоб його залишили й не заважали в цi останнi хвилини помислити.

Прийшов гурток червоногвардiйцiв з винтовками, оточили Олеся й повели.

«Що я зробив цим людям, що вони будуть убивати мене? А чи не все одно? Все одно помирати. Прожив би ще десять рокiв, прочитав би ще з п’ятдесят книжок, переночував би ще з десятьма жiнками… отже, я вже все це знаю, все куштував, не варто жалiти.

Нi, нi! Боже, прости за думки. Треба молитись. Як? Кому? А, Боговi… так».

Олесь почав: «Отче наш», але зараз же його перепинили суворим окликом:

– Скидай пальто!

Олесь розстебнувся й кинув пальто на снiг. Морозне повiтря ударило в груди й залоскотало. Раптом прибуло йому сили, енергii. Хотiлось потягнутись добре, випростатись, плигати, бiгти, щоб не змерзнути.

– Руки назад!

Зв’язали руки й поставили до стiнки.

– Очi зав’язати?

Олесь скупчив усю силу волi й вiдрiкся. Вiн хотiв дивитись на обличчя тих, хто буде стрiляти, але не змiг; неприемне почуття вiд наставлених на його рушниць, а також свiдомiсть того, що цi рушницi будуть стрiляти, покорчили його, й вiн одвiв погляд. Одначе встиг роздивитись, що червоногвардiець, який стояв проти нього, цiлився йому саме в голову. Олесь перевiв очi на небо.

«Вже бiльш нiколи не побачу.