Добрий Бог. Оповідання

А всi ще будуть жити… А я? За що? Може, впасти навколiшки й благати, просити? Може, залишать життя? А як не залишать, то менi все одно. Повзати, цiлувати вбрання… Та що це я? Збожеволiв? Господи, дай сили!»

Голова горiла, тiло кусав мороз.

– Раз!

– Що це? Команда? Стрiляють за третiм разом.

Олесь глянув убiк i побачив комiсара; той командував, червоногвардiйцi тiльки цiлились.

«І як у iх руки не задубiли? У мене вже нiмiють».

Олесь поворушив пальцями за спиною.

«Вже скомандували раз… Ой! Може, бiгти? Уб’ють.

Спробувати? Нi, буду стояти. А може, пригнутись та побiгти? Ганебно. А жити ж хочеться. Чи дуже ж боляче помирати? Ударе, мабуть, дуже. Уже скомандували раз… ще два, а потiм кiнець».

Олесь прикусив долiшню губу, щоб не закричать або не завити вiд жаху, тупоi розпуки й чорноi туги. Серце колотилось занадто мiцно, аж здригувалась сорочка. Воно поволi, але дуже прудко гнало кров по тiлу, так прудко, що Олесевi було важко дихати. Вдаре й стане. Потiм знову вдаре так, що затремтить все тiло, болюче задзвенить у вухах i зашумить у головi – й знову спиниться.

– Два!

Серце похапцем пручнулось i боляче вдарило. Перед очима замиготiло. Олесь напружено подався трохи вперед i завмер в цiм русi чекання. Колiна тремтiли. В головi була одна думка:

«Зараз, зараз, зараз…»

Увесь вiн – одне напружене чекання. Серце нервово билось, але Олесь не чув його: вiн боявся прослухати команду «три», жахнувся, що залп застане його несподiвано. Жили на обличчi надулись, очi були розтуленi до краю, вуха трошки пiднялись, зуби зцiпились.

Всi почуття сконцентрувались на чеканнi слова «три».

– Вiдставить! Вночi розстрiляемо, – гучно крикнув комiсар, i всi гвинтiвки опустили. Червоногвардiйцi з реготом пiдiйшли до Олеся, котрий застиг у напруженiй позi, i розв’язали йому руки.

– Вдягай пальто!

Олесь нахилився, взяв пальто, вдягся. Вiн нiчого не розумiв. Комiсар мусив крикнути – «три», червоногвардiйцi – стрельнути, а вiн – впасти й померти.

Вийшло щось несподiване: комiсар гукнув не «три», а щось iнше, але що саме – Олесь не розiбрав, червоногвардiйцi не стрельнули, а вiн не впав i йде кудись живий. Це непорозумiння.

– Що ж це – мене помилували?

– Не дуже. Сьогоднi вночi розстрiляемо.

– А чого ж не зараз?

– Щоб ти знав, як Украiну боронити.

Олесевi зробилось гiрко-гiрко. Гiрко вiд почуття того, що якби вiн не такий нiкчемний i нiкому не потрiбний, то його б зараз же розстрiляли.