Добрий Бог. Оповідання

Із трави роем вискакували коники i з шелестом розлiтались на всi боки. Десь звисока лилась пiсня жайворонка – весела, потужна й легка. Спереду й з бокiв аж до обрiю широко розгорнувся степ, одноманiтний i безкрайнiй.

Ваня боявся степу. Вiн був такий похмурий i мовчазний, що якби не спiви жайворонка та стрекотiння коникiв, то Ваня, може б, нiколи й не ходив по ньому. З-пiд нiг густим туманом пiднiмались пахощi чебрецю – важкi й лоскотливi. Вони змiшувались з гарячими промiннями сонця й наповняли голову солодкими хвилями близького, пожаданого сну.

Трава на степу була не зелена, а жовто-сiра, немов хто злий висмоктав iз неi соки життя й залишив тiльки нiкчемнi стеблини.

Ваня йшов у глиб степу. Тут не було жодних шляхiв i стежок, того що сюди не iздили й не ходили. Рiвчак був далеко, його проривала дощова вода, й з кожним роком вiн робився глибшим i страшнiшим. Серед рiвного степу вiн зненацька крутими прiрвами спадав униз, жовтiючи своiми глиняними стiнками. Немов навмисно був вирваний шматок степу, щоб показати, що всерединi степ жовтiший, нiж на поверхнi.

Рiвчак вився по степу, вихоплюючи то тут, то там величезнi грудки, але скрiзь був крутий, жовтий i глибокий.

Коли Ваня в перший раз побачив рiвчак, то довго, здригаючись вiд жаху, дивився на його страшно мовчазного й загадково таемного. Ванi здавалось, що це розступилась земля й чекае, щоб хтось залiз у ii глибочiнь. Тодi поволi, з упертою рiшучiстю, почнуть сходитись стiнки рiвчака й, не дивлячись на божевiльнi крики й шалену метушню, задушать свою необачну офiру й знову розiйдуться, щоб манити людей.

Спускаючись туди в перший раз, Ваня зробив крок i чекав кiлька часу, чи не почнуть i справдi сходитись стiнки рiвчака, й тiльки переконавшись, що цього не буде, й заспокоiвшись, зробив другий крок.

Ваня почав обережно спускатись з кручi; суха глина сунулась з-пiд його нiг, i, щоб не покотитись униз, вiн хапався за колючi кущi дерези – единоi рослини, що зеленiла на боках рiвчака. На днi рiвчака яскраво палали сонячнi промiння, вiдбиваючись вiд жовтих стiн його.

Всю вогкiсть висмоктало сонце iз глини, й сухе повiтря, наповнене гiрким глиняним пилом, дряпало в горлянцi за кожним подихом; вiд цього червонiло перед очима; хотiлось висунути язика й задихати швидко роззявленим ротом, як це роблять собаки.

В однiм мiсцi рiвчак вужчав, прохiд заступили кiлька дерев, що невiдомо як жили в таких несприятливих умовах. Цей прохiд був найстрашнiшим мiсцем рiвчака, й Ваня недурно боявся його.