Добрий Бог. Оповідання

Вертаючись додому, Ваня зустрiв одного з товаришiв – Митьку, котрого вiн не любив. Не любив за те, що Митька був сильнiший за нього, й ще за те, що Митька завше знаходив де-небудь у лiсi шовковицю або дику грушу й показував свою знахiдку тiльки тодi, як давали йому кiлька копiйок.

Тепер Митька бiгав по вулицi верхи на великiй палицi з батогом у руках, i по його радiсному широкому обличчю Ваня побачив, що той знову щось знайшов.

– Здоров, – гукнув Митька. – Де був?

– Гуляв.

– А ти знаеш, що я знайшов? Я знайшов у лiсi диню.

Хрест-i-Бог, справжня диня. Вже жовтiе.

Справа ставала цiкавою.

– Покажи, – запобiгливо попрохав Ваня.

Митька скрутив дулю.

– А ось не хочеш? Сам з’iм. Здорова диня.

Митя весело зареготав i пiдстрибнув на своiй коняцi, а Ванi захотiлось ударити його. Але Митька кинув смiятись i, пiдiйшовши близько до Ванi, прошепотiв йому на вухо:

– Я знаю, де Жучок.

Ваня аж похитнувся.

– Брешеш! Де?

– Еге! Так i скажу.

Дай свiй чорненький пiстолетик, тодi й скажу. Інакше й не проси.

Митька хльоснув батогом, сiпнув палицю й пострибав по вулицi, збиваючи ногами хмару пилу. Ваня постояв трохи на мiсцi, а потiм помаленьку пiшов додому. Вiн був злий на Митьку, й йому не вiрилось, щоб той знав, де Жучок.

Ваниного Жучка покусав скажений собака, i його вбили. Перед тим, як убити, Жучка прив’язали на подвiр’i на шворцi й так держали два днi, щоб запевнитись, що вiн дiйсно сказився.

Перший день Жучок поводився спокiйно й тiльки iнодi починав голосно брехати, показуючи незадоволення з свого становища.

Ванi було заборонено пiдходити до собаки, й вiн здалеку дивився на його, не розумiючи, чого це Жучка прив’язали й до його не можна пiдiйти й погратись, як колись. Коли ж Ваня виносив йому хлiба, то Жучок хапав шматок на льоту, крутив хвостиком i скавучав.

На другий день Жучок не той став. Очi його наллялись кров’ю, зробились лютими й великими, й вiн хрипуче брехав i рвався зi шворки.

Потiм вiн пiдiбрав пiд себе хвоста, пiдвiв голову й завив спершу тихо й жалiбно, а потiм дико, нестримано, голосно. Ваня хотiв заспокоiти його й винiс хлiба. Жучок кинувся на хлiб так, як кидаеться собака на шпурнутий на неi камiнь, почав гризти хлiб, розкидаючи його на всi боки i не перестаючи хрипiти й вити.

– Жучок, Жучок, – покликав собаку Ваня.

Жучок простяг до його голову й затуманеними очима подивився.