Добрий Бог. Оповідання

В цiм мовби невидючiм поглядi, в очах червоних i нетямущих, у розтуленiм ротi, з котрого текла слина, Ваня побачив те, що зветься скажениною. Ваня не знав i не розумiв, що то воно е, але зразу серцем вiдчув, що то сила уперта й руйнуюча, i йому зробилось боязко. Вiн побiг до матерi й промовив:

– Мамо, мамо, як Жучок дивиться…

Ваню випровадили гуляти, а Жучка застрелили й невiдомо куди затягли. Ваня плакав, прохав показати Жучка, але його запевнили, що той зiрвався з мотузка й забiг. Ваня повiрив i заспокоiвся.

А тепер Митька каже, що знае, де Жучок.

Правда, вiн вiзьме за те, що покаже, й бiленького пiстолика, трохи попсованого, але то не шкода. Ну, й на Жучка дуже кортiло подивитись.

Пiсля обiду Ваня взяв бiленького пiстолика, довго дивився на нього й думав. Почав було будувати залiзницю, але справа не пiшла гаразд. Тодi Ваня покликав Митьку й сказав:

– За цей пiстолик покажи, де Жучок.

Митька покрутив пiстолика в руках.

– Поганий, але однаково. Мати твоя не буде за нього питати?

– Я скажу, що загубив.

– Добре. Ну, ходiм.

– Куди?

– У лiс. Вiн там.

– Що ж вiн там робить?

– Як що? – засмiявся Митька. – Вiн же вбитий. Лежить.

Серце Ванi застукотiло й на очi набiгли сльози, але вiн нiчого не сказав. Вони пiшли.

Лiс був великий i густий. Хто входив у нього, той зразу потрапляв нiби в iнший свiт. За стiною дерев по один бiк було життя, сонце, день, а по другий – смерть, холодний вечiр. Тхнуло вогкою землею й рослиннiстю; ноги шарудiли по сiро-жовтому торiшньому листi й хрустiло сухе, додолу поспадале галуззя; дерева мовчазно пiдносили догори своi сiрi стовбури, вкритi плiсiнню й мохом.

Вiдкiлясь неслось стрекотiння й дзижчання невидимих iстот, що жили в лiсi; це одноманiтне стрекотiння й спiви далеких пташок не порушали тишi, котра одвiчно панувала в лiсi, а навпаки, додавали iй чогось закiнченого, робили гармонiйною.

Зверху, в темнiй гущавинi сплетених в поцiлунку верховiть, крiзь котру не проходило свiтло найяснiшого дня, бринiли спiви самого лiсу – сумнi, як горе.

Цi спiви кликали до чогось величного й дивовижного, тiльки не знати до чого. І скiльки б не слухав – не почуеш, скiльки б не благав – не вблагаеш: не скаже лiс, до чого кличуть його спiви – чарiвнi, як радощi.

Митька й Ваня взялись за руки.

– Менi боязно, – промовив Ваня. – Чого вiн шумить?

– Лiс? Правда, чого вiн шумить?

Обидва замислились i спинились.

– Я думаю, того, що йому боляче, – сказав Ваня.

– Мабуть. Ну, ходiм швидше.