Добрий Бог. Оповідання

Вони дiйшли до багновища. Ноги по кiсточки грузли у липкому, холодному болотi, а повiтря було таке важке, пройняте цвiллю рослин й пахощами яскравих болотяних квiток, що дихати було неприемно й тяжко. Тут, коло шелестуна-очерету, на потолоченiй пухкiй травi лежав Жучок. На боцi в його, на тих мiсцях, куди влучив дрiб, червонiла невеликими грудочками засохла кров. Над розпанаханим боком з неприемним гострим дзижчанням вилися зеленувато-золотi мухи, наляканi появою двох страшних i незрозумiлих для них iстот. Потiм мухи заспокоiлись, знову посiдали на Жучка й почали бiгати по кровi, спиняючись то тут, то там, де траплялись смачнi мiсця.

Очi в Жучка були заплющенi, й вiн помаленьку, майже непомiтно нiби дихав. Ваня одразу ж побачив, як ритмiчно похитався його бiк, вкритий мухами.

– Вiн дихае! – скрикнув Ваня.

– Справдi, – прошепотiв Митька. – А я ранiш не помiтив. Вiн ще живий.

Вони стояли, не знаючи, що роботи.

– Знаеш що? – сказав Митька похмуро. – Давай доб’емо його, щоб не мучився…

– Як доб’емо? – спитав Ваня.

 – З пiстолика не можна, бо вiн не вбивае.

– Не з пiстолика… Просто камiнням або кийками.

– Давай, – вiдповiв Ваня й затремтiв.

Побiгли збирати камiння й натягли iх цiлу купу. Першим кинув камiнь Митька. Камiнь важко й придушено вдарився об бiк Жучка, сполохнувши мух; у багновищi заплигали жаби. Потiм шпурнув камiнь Ваня й не влучив. Камiнь плюснувся об землю, й навкруги полетiли грудки сiрого, рiдкого болота.

Ваня нiби образився й, схопивши в руки скiльки можна було камiнцiв, пiдбiг до Жучка й на вiдстанi кроку почав озвiрiло бити його в голову, бiк, живiт.

Слiдком за Ванею пiдбiг i Митька, й удвох вони шпурляли важке камiння, важко одсапуючи, не пам’ятаючи нiчого й не почуваючи iншого бажання, крiм бажання влучити в Жучка й добити його. Обличчя в них стали довгастi й поблiдли; iнодi на iх проблискувало шаленство, а в широко розплющених очах свiтилось щось тупе й дике. Коли не стало камiння, в iх руках з’явились товстi киi, й цi киi лягали на Жучка з одривчастим, задушеним ляскотом. У Митьки злетiв з голови кашкет, i розтрiпане волосся при кожнiм замаху кием пiдiймалось догори; в цi менти Митька був страшний.

Били доти, поки iз тремтячих рук не повипадали киi. Гостре незадоволення вiд того, що ще хотiлось бити, а сили вже не було, й невiдоме iм доти захоплююче обурення опанувало ними. Ваня вже харчав вiд притоми, задихувався й ледве стояв на ногах; Митька тiльки одсапував i раз по раз ковтав слину.