Добрий Бог. Оповідання

«Ну, нехай би ще прожила рокiв зо два! А то вхопила ii таки чортяка…»

Цiлiсiнький день просиджував Тимiш не рухаючись на одному мiсцi, але нiколи не бувало йому нудно або тоскно. Вiн споглядав на ту широку хвилю людей, що невпинно, немов заведена машина, котилась коло його нiг з галасом, смiхом, криком i журбою. Хвиля та розбивалась на течii, знову зливалась, знову котилась, крутилась i, як дрiбнi бризки, вилiтали з неi люди кудись убiк, а нерухомi будинки з похмурою мовчазнiстю ховали iх за своiми стiнами.

Неначе величезний гад повз по землi, повз кудись далеко, обвивався круг свiту залiзним кiльцем, вертався назад, проковтував у свое несите, жадiбне черево нових людей i знову повз – неосяжний, безкрайнiй i невблаганний, як воля. Вiн шарудiв своею шкурою по землi, брянчав своiм панциром, зачiпаючись за перепони, та все повз, нездоланний i потужний.

А Тимiш дивився. Байдуже дивився, як у черевi гада творилось кохання, як спокiйно пожирав вiн повних сили людей i вмент сповивав iх гидкою слиззю свого шлунка, робив iх безсилими i м’якими.

Коли ж гад плювався, Тимiш зручно пiдхоплював в шапку той плювок i ховав швиденько в кишеню. Обличчя його, поросле густим чорним волоссям, кривилось, очi починали бiгати, немов шукаючи, куди можна сховатись, а злiсть пiдлазила до горлянки i якось раптом стискувала ii.

Коли нiч вилазила iз-за обрiю i розповзалась по мiсту, Тимiш пiдводився, трохи постоiть було, вигинаючи ногу, що задубла й занiмiла вiд довгого сидiння, брав милицю пiд пахву i йшов додому.

Людська хвиля, що вдень бурхливо клекотiла й стогнала, тепер розбивалась об кам’янi груди задумливих будинкiв, залiзала до iх всередину й затаювалась там. Тiльки поодинокi постатi, ставши сiрими вiд облудливоi пiтьми, маленькими краплинками ще котились по вулицi.

Деколи хтось вищий, упертий i суворий з жорстокiстю бога з’еднував двi краплинки в одну, з презирством шпурляв iх пiд захист камiння i залiза та з лютою радiстю чекав, поки не визирнуть вони обережно з-пiд захистка i не покотяться хапливо кожна в свiй бiк – виснаженi й огиднi, як мухи.

Все, чого вдень не було чутно, тепер виявлялось i лiзло в вiчi, користуючись тим, що нiч така журливо тиха й безнадiйно-спокiйна.