Добрий Бог. Оповідання

З божевiльним ляцканням i гуркотом металевих маслакiв лiтали трамваi, заглушуючи тi дивнi слова, що нiч хотiла сказати пригнiченiй землi i сонливим деревам; з упертим нахабством блимали лiхтарi, гадаючи своiми промiннями знайти й обсвiтити вiчно величне обличчя ii; виходили на вулицю жiнки, показували пiд лiхтарями свое жовте, слизьке тiло та нашвидку запродували i себе, i тих людей, що могли б родити.

Нiч же мусила все покривати i все терпiти: вона плакала вiд цього, плакала так само тужливо спокiйно, якою й сама була.

Замiсть слiв чарiвних падали ii сльози на землю росою, – холодною, як самотнiсть, чистою, як молiння, тихою, як сум…

Але Тимiш давно бачив i знав те. Байдуже стукотiв вiн костуром по брукiвцi i перебирав у кишенi мiдяки, що зiбрав за сьогоднi. Мабуть, мало, копiйок з десять, не бiльше… Кепська справа! Не пощастить i шага заховати у свою скриньку.

Взагалi те мiсце, де сидiв Тимiш, було не щедрим на прибутки. За три роки старцювання Тимiш встиг зiбрати тiльки щось бiля п’яти карбованцiв, i то лише тому, що не курив та не пив горiлки.

А мiняти мiсце не хотiлось – таких рухливих, гомiнких та велелюдних вулиць не знайдеш бiльше.

Тимiш пiдiйшов до далекого краймiста. Тут не було вже брукiвки i ступати було м’яко по легкому пилу. Тут не брянчали трамваi, не глузували лiхтарi й не розпродувались на вулицi жiнки. Радiсно дихала нiч пахощами далекого степу, i з подихами доносився невиразний шум чудових розмов ii з землею.

Дерев’янi хатки, неохайно i в безладдi розкиданi серед простору, то тислись одна до одноi, немов цiлуючись, то розбiгались геть, немов ворогуючи мiж собою.

Старець пiдiйшов до тоi, що стояла зовсiм самотньо, далеко вiд iнших, i постукав пальцем у вiкно, напiвзаклеене папером.

Через мент зсередини хати почувся шелест, i старе костисте обличчя, обсмоктане, як викручена ганчiрка, притулилось до попсованоi шибки, i неприемно скрипучий голос запитав:

– Хто там?

– Я… – знехотя вiдповiв Тимiш i повернувся, щоб iти до дверей.

В темно-синiй далечинi видко було йому мiсто, що свiтло своiх лiхтарiв злило в одну блискучу пляму. Здавалось воно невсипущим оком якогось дивогляду, що розпластався i приник до землi.

Брязнув гаплик, дверина сама собою одхилилась на скошених петлях, i Тимiш вступив у хату. Тут було темнiш, нiж надворi, а в нiс вдарив гидкий сморiд бруду, людського поту та вiддиху.