Добрий Бог. Оповідання

Серце турботно трiпотiло, а голова зробилась великою i немов наллялась чавуном. Думки недоладним колобком поволi ворушились, довгi й болючi, залишаючи пiсля себе якесь глибоке здивування, бо Андрiй не мiг iх нi зрозумiти, нi прогнати.

– Та пусти, я сам пiду! – крикнув вiн, бачучи, що його все ще тримають за руку.

– Не вiрю, побiжиш… тебе, як слона, треба вести.

Андрiй покiрно пройшов ще кiлька крокiв, а потiм раптом вирвав руку й спинився.

– Авжеж ж там можна заразитись? – перелякано спитав вiн.

– Вовкiв боятися – в лiс не ходить, – роздратовано вiдповiв Микола. – Скiльки разiв був я у неi i нiчого… А як i заразишся трипером, то хiба велике лихо! Не мужчина той, хто на трипер не хворiв.

Андрiй взявся за дерево, щоб не так важко було стояти, i хотiв з’ясувати собi те, що тiльки що сказав Микола, але думки були не тi що треба, а голова важчала i постук серця голосно дзвонив у вухах. Вiн чогось посмiхнувся. Потiм спитав байдуже, нiби не чекав на це нiякоi оповiдi, а питав тiльки за для формальностi:

– А як сiфiлiс?

– Ну, тодi кулю в лоб.

Микола схопив знову Андрiеву руку й потяг. Той уже нiчого не почував. Холодна байдужiсть, як мокрий лантух, накрила його й вiн мiг iти зараз скрiзь, куди б тiльки його не тягли. Вiн лише безтямно посмiхався, спотикаючись об камiння брукiвки.

– Сюди.

Вони пiдiйшли до брами, за якою було темне подвiр’я.

– Куди? – з нiяковiстю спитав вiн.

– Просто тримайся за мене… Ну, ось i прийшли. Чекай, зараз постукаю.

Микола наблизився до вiкон маленькоi, кривобокоi хатини, через вiконницi котроi ледве пробивалось слабке свiтло, й обережно постукав три рази пiдряд.

– Хто там? – почувся з середини хрипучий голос.

– Учнi.

– Я занята. Почекайте з пiвгодини.

Микола голосно вилаявся.

– Занята вона, чорт вiзьми… Чуеш?

Вiн шарпнув Андрiеву руку.

– Це б то як занята? – не розумiючи, перепитав той.

– Та е в неi хтось такий, як i ми… гiсть, чи як це зветься.

– Ходiм, ходiм швидше, – немов прокинувшись вiд тяжкого сну, по-дитячому радiсно шепотiв Андрiй. – Господи, а я думав, що вже кiнець… що я пропав… А як воно гарно сталося… Миколо, швидше! Куди ти? Уже знайшов… Ну, слава Богу! І як я згодився був? Миколо, правда гарно, що ота… як ii… ну, байдуже.