Зібрання творів

І в ртутнiй спецi фiолету

вiн невимовне довго чез,

лишившись тiльки для прикмети,

як цятка сяева небес.

Самотнiсть аркою провисла

над райськi кущi в пригри снiв.

Шукай по них щасливi числа,

так, як ранiше ти умiв:

той день, як вiд земноi твердi

найперше сонце вiдiйшло,

i той, що мiтить знаком смертi

ще нерозгадане число.

А ти iще посерединi,

ще посерединi твое.

Отож, радiй вечiрнiй днинi,

допоки в ребра серце б’е.

IX. 1967

* * *

Сиве небо обрiем пролилося.

Лиловiе Труханiв острiв.

І Днiпро у моiх очах,

катери i автомобiлi.

І не розхлюпати себе,

i не витримати,

за тамбережнi гони

серця не виплескати.

Гримить радiо. Надсадне трiщать сороки.

Натужно здiймаеться автобус угору.

А ти вiдкритий – для всiх чотирьох вiтрiв,

вiдкритий, як шлюз,

з котрого

не витiкае вода.

Жалами витягнулись трамваiв гальма.

Човен моторний, задерши нiс,

полишае чорну розбiглу тiнь.

Баржа – пiд жовто-зеленими вогнями,

за баржею – жовтувата вода.

Вижовкни, свiте мiй,

споловiй мою душу, раннiй,

хай запiзно омолодитись,

та зарано ще – старiти.

Вижовкни, свiте мiй,

вiд води i вiд берега вижовкни,

споловiлим пiском упади

на захмелену душу,

поки я, мов баржа, обважнений,

як шлюз з невитiклою водою,

поки пiзнi плавцi на водi —

застряглими спогадами у горлi.

Бронзовi, як жарини,

з давнини, з темiнi упокореноi

вихопляться лiхтарi,

як пiвнi з прохолоди.

Лiхтарi – то про тишу вистояну,

лiхтарi – то про спогад вистражданий,

лiхтарi – то трiшечки теплоти,

а бiльше туги.

А тобi ж хiба до тужiнь?

Ти даремно не увiруеш в доброчеснiсть,

у власну не увiруеш глупоту,

в те, що всi твоi совiстi i гризоти

вигаданi, як злодii ночi.

Вони обкрадають тебе,

вигаданi з тобою живуть

(ждуть, принишклi,

поки засвiтяться лiхтарi),

потiм накочуються

i п'ють з тебе душу:

присмоктами хвиль,

присмоктами недолюбленого,

присмоктами незбагненного,

присмоктами недопитих спогадiв.

А ти не бережешся, нi?

А ти – не бережешся?

Думаеш – вистачить на вiки?

На рiк бодай – вистачить?

Не муч мене.

О не муч,

рiчко спогадiв,

забуття мого,

рiчко тишi.

Сиве небо, пролите обрiем,

витишений Труханiв острiв,

тамбережнi колючi присмерки —

то все не кожноi ж митi

западае, виповнюючи

тебе наче шлюз, iз котрого

нiколи не витiкае вода.

IX.