Зібрання творів

Мороз ладнав органнi труби,

i сосни справжнiми i знаними здавались,

як провiнцiйний театральний зал,

де стiльки лживих рухiв диригента,

де стiльки нот i профiлiв фальшивих,

але нiщо не може заглушити

холоднозору i сувору вись

Йогана Себастьяна. Нiч росла,

i я на нiй зростав. Гули вiтри,

трiщав мороз. Гули вiтри. Трiщали

покляклi вiти у ялин. Частина

безсонно клiпала одним червоним оком

електролампи. Сновигав днювальний,

ламаючи свiй сон пiд чобiтьми.

Трiщав мороз… Каптьорка.

І до убогоi аптечки – Вiнцас,

наш батальйонний фельдшер, до реестру

дописаний – помiж бинтiв i спирту,

пiрамiдону, йоду, формiдрону,

мовчазний i врочистий, наче бинт.

Трiщав мороз. А вiн, ввiмкнувши лампи,

зшалiлий, сновигав мiж довгих тiней,

як скалкiв власноi сухоi туги,

й рефлектори на стiну наставляв,

де оживав на полотнi фламандський

пейзаж.

Солдатська збiднена палiтра

темнiшала в литовськiй ностальгii,

i в Вiнцаса – освiтлену мiшень —

Чурльонiс поцiляв голками сосон,

йдучи гравюрним лiсом.

– Говори,—

мене просив вiн, – говори! І мова

про Вiльнюс, про Тараса, про Вiльняле

i Саломею тихо жебонiла,

струмка тоненько жебонiла шпара,

похмурий розважаючи пейзаж.

А вiн, як бог, затиснений мiж стiн,

у герметичну схований каптьорку,

незграбно простягав колючi руки,

де пiвметрова Вiлiя пливла.

– Розповiдай, – просив вiн, – про Тараса…

Пiдводив стелю Гедимiнiв зойк,

зростаючи пiд зорi. Шамотiв

колючий лiс Чурльонiса за вiкнами

та узбережна «Летува» шумiла.

– Так та не так! – Вiн кидав свого пензля,

грiв iнгалятор, пiдступав, вiдходив,

i знову йшов, мовчазний, ув атаку

на Рюiсдалем змiцнений бар'ер.

– Тайга уральська – до Литви моеi

болюче схожа. Оренбург. Шевченко.

І стiльки тут у мене землякiв —

аж до Печори. Справдi бо – Вiтчизна.

Заснеш – i волохатi, як клубки,

намотанi вiками, глухо бродять

плоскiннi сни. І в горлi волохатiе.

Розповiдай.

1961—64 рр.

БЕЗСОННОЇ НОЧІ

Думи визбираю, мов зерня,

нiби стернями колоски.

Колять сльози. Колючi сльози.

Остюками – в очах.

Нiч протовпиться, як п'яниця,

по кiмнатi, по стiнах шастае.

І мовчить, i мовчить. Домовий

так ходив би. Мовчав би.

За вiкном гуркотять лiтаки,

нiби вiдьми – на шабаш.

Понад дахами,

понад затихлими,

понад притахлим Киевом – гуркотять.

Емiгрантом. Їй-богу. Лiжко.