Зібрання творів

… В друга, в жiнку, в матiр

веде тебе за руку щедра й журна

твоя кохана.

VII. 1965

* * *

Присмерковi сутiнки опали,

сонну землю й душу оплели.

Самоти згорьованi хорали

геть менi дорогу замели.

І куди не йду, куди не прагну —

смерк сосновий мерзне угорi.

Виглядаю долю довгожданну,

а не дiжду – вибуду iз гри.

Аж i гра: лiтають головешки,

зуби клацають пiд iдiотський смiх.

Регочи на кутнi – буде легше

(а як буде важче – теж не грiх).

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену.

Хай життя – одне стернисте поле,

але перейти – не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на лiктях, поповзом – дарма,

душу хай обшмугляю об камiнь —

все одно милiшоi нема

за оцю утрачену й ледачу,

за байдужу, осоружну, за

землю цю, якою тiльки й знач

i якою барвиться сльоза.

X. 1968

* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп

чолом прогрiшним iз тавром зажури

все б'юся об твердi камiннi мури,

як iхнiй раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, анiж буть собою,

бо ж нi зубила, анi молотка.

О Боже праведний, важка докука —

слiпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому свiтi – лиш кавалок муки,

отерплий i розрiджений, мов ртуть.

X. 1968

* * *

Справляю в лiсi самоту.

Берези у водi по горло,

мов риби, трiпаються, чорно

в очах. І ластiвка проворна

вгорi прокреслюе мету.

Справляю в лiсi самоту.

Гривастi сосни, як пантери,

спокiйнi в лютi. Атмосфера

грiха – в причаених печерах,

ялин отiння – наче негри.

А попри стежку день потух.

Агу – агов! Блакитний свiте!

лиш листя золотi привiти,

лиш вiльхи шерехи на вiтрi,

лиш карих лип смеркальнi вiти,

тут поночiти, там ще днiти.

І що я розпачем зову?

Не так живу? Не так росту?

І вiдкриваю свiт – не так я?

Прокльони – навзаем вiддяки?

Ще не збагнув? Вони однакi.

Вода – як вурда переляку.

Справляю в лiсi самоту.

X. 1968

* * *

Вже котрий це до тебе лист —

не знаю.

Я пишу i пишу, не наважуся вiдiслати.

І лягають лiтери на папiр,

мов снiг землю мережить,

щоб небо

прояснiло до ранку.

Не боронь менi – чуеш? —

Не боронь менi втiху таку —

зрiдка писати листи,

розмовляти й радитися з тобою.

Повiр – я не буду надокучати.