Зібрання творів

Лиш теплий, як зерно ячменю в тiстi,

ледь-ледь вiдчутний у дiвочiм тiлi

солодкий хмiль ярилового меду

i терпкий дух нiчноi свидини.

Як вiдпливуть мужi – круглястi чари

благатимуть з простертими руками

Перуна – окропити грiшну землю,

прибивши порох по стежках кохань,

Щоб переможцями вертали воi

i знов куниць в глухi ловили сiльця,

щоб у бою не гнувся меч щербатий

i не ламався гострожалий спис,

Щоб раювали тонкоспiвi вервi

iз полювань, iз золотого жита,

i добрим пивом, i солодким медом,

i черевом дозрiлих рожаниць.

VII. 1965

* * *

Утекти б од себе геть свiт за-очi,

у небачене, нечуте, у немовлене,

де нема анi осмут, нi радощiв,

де нiщо не збавлене, не здолане.

Жив би там – безоко i безсердо,

жив би так, як опадають вниз,

порiднившись iз земною твердю,

до якоi намертво прирiс

поглядом i серцем i думками

(хто тебе такого вiднайде?).

Нерухомий i крихкий, як камiнь,

нерухомий i крихкий, як день,

що зотлiв i вижарiв, i знов

котиться з мулькавого поранку.

Ти – Адам. Журба – твоя коханка,

а земне тяжiння – то любов.

XI. 1965

ВЕРШНИК

Керея слави лопотить на вiтрi

i рiже виднокiл пегасiв клус,

скорописного фiолету лiтери

гаптують неба золотий обрус.

На помежiв'i присмерку й свiтання

нахарапуджений на тисячу орбiт,

iмчить румак, надколюючи лiд

незайманого од вiкiв мовчання.

О першого заiзду лiпота!

Спiши вперед, зухвалостi iзгое!

Ти не один.

раз навпiл розпанахуе мета.

Страшися поцiляння. Проминання —

воно пiдносить.

І звитяжний лет

не перепинить радiсний поет

коротким успiхом i довгим длянням.

Тобi не одiрватися од тiнi

(в нiй проминуле вигадало нас).

Та уникаючи старих поразк,

перед новими стати ми повиннi.

Керея слави величаво шарпае.

Не озирайсь! Вгнiздившись у сiдло,

не потурай, що стежку замело,

де почет друзiв iз обличчям гарпiй.

А вискочиш на вивiстря ножа,

де стогону ясне палахкотiння,

не забувай, що е велике вмiння

пiзнати, де провалля, де межа

мiж духом i зухвальством. Шлях правдивий —

витворюе тебе великий Мус!

Хай увiрветься десь пегасiв клус —

ми канемо у вiчнiсть молодими.

12.2.1969

* * *

Вийду в нiч. Пiд соснами пройду,

промину завмерлу автостраду

i на тишу раптом набреду —

вклякни й згадуй.