Зібрання творів

Глухо в снi колотиться ставок,

ошалiлi трiпаються сови,

i нiмуе безголосий мрок,

i лютуе розпач безголовий.

Ртуть. І ртуть. І тiльки ртуть. І ртуть

соваеться, як вагiтна жiнка.

Стовбурами спогади ростуть,

i за ними нi греця не видко.

Стовбурами спогади ростуть,

бовванiе понiч ожередом,

вiдчайдушна самота i суть

вiдчайдушна – обернутись твердю.

Схарапудженим дивись бiльмом

понад крони, хмари, понад небо,

ти, перевантажений грiхом,

нiби нiж, в своiх застряглий ребрах,

свiтишся по окраю води

ледве-ледь – по мерехтовi втоми.

Власного – на окраi – знайди,

втраченого – в мерехтi. Незлому

висповiдайсь, давши на позiр

злигоднями збирану непотрiб.

Як нiмуе трудно водовир!

Окраi – олив'янi i гострi!

Мертвий мiй органе, лiсу мiй,

вилляте i вигускле стозвуччя,

чуеш, не безумiй, ставе мiй,

безуме, зажди: росте, як круча,

нiч. Ти нею ввесь опоночiв.

Жально сяють божевiльнi зорi.

І летить орда смертельно-хорих

виплескiв пекельних – кажанiв.

X. 1968

ПОТОКИ

Ти все така ж, а я вiддаленiв.

За мною – кучугурами – розлуки —

час самовтрат…

(ще поповзом повзли

за тiнню довженою, виростали

iз самозмалення: нiма рука

пограбiлих тополь у надвечiр'i)

великий грiх на серцi я ношу

… розлуки рвав, як обривають жили

атланти териконiв i тачок,

назбираного вугiлля оклунки, —

щось рвало груди… (окраi землi —

тамтого свiту в пекло провисання —

призналися вiдверто до душi).

Ти край. Ти крихта прагнень вiкових

«упасти – не розбитися». Ти шпара

земного стогону: холоне свiт,

i нам долонi юнi снiгом студить…

Ти все така ж. Нi смута, нi лiта

не старiють тебе. Нiма, як люстро —

колись вiдбився в нiм твiй вид миттевий,

вкарбовуючись в темряву навiк,

ще – чайка однокрила, ще – зигзиця

i ще – як окоренок лихолiть.

Чи дружба сфер – i неба, i землi —

зоветься лихолiттям, я не знаю.

Та присмута i по розлуцi iсть:

десь е там стiл, де матiрня рука

ослiплим болем тихо сновигае

вздовж по стiльницi.

великий грiх на серцi я ношу

Ти – Мати (амфора твоеi гiркоти) —

далекий син, на роздорiжжi горнiм

паде в траву, i вистигне трава

його трудним риданням хлiбороба

(чуття ж землi – як виболiлий сон

i призабутий).

О, пам'ятаеш нiч? велику нiч?

І десь побiля нас уральська рiчка

та сосни (тi, що соснами зовуться),

та тиша (ледве врунами зiйшла).