Рілла з Інглсайду

Вона знала, що Рiлла хоче «вийти у свiт»… ходити на вечiрки, як Нан та Дi, одягати витонченi вечiрнi сукнi й… так, що тут таiти… мати кавалерiв! Багатьох, еге ж! А щодо Волтера, панна Олiвер знала, що вiн написав кiлька сонетiв «до Розамонд», iншими словами, Фейт Мередiт, а ще вiн хотiв стати професором англiйськоi лiтератури в якомусь великому коледжi. Вона знала про його велику любов до краси й не менш велику ненависть до зла. Вона знала його сильнi та слабкi сторони.

Волтер був, як нiколи, найвродливiшим хлопчиком Інглсайду.

Паннi Олiвер подобалося дивитися на нього… Волтер був таким, яким вона хотiла бачити свого власного сина. Блискуче чорне волосся, променистi темно-сiрi очi, бездоганнi риси обличчя. А ще – поет до кiнчикiв пальцiв. Цi сонети – справдi неймовiрнi, якщо врахувати, що iх написав двадцятирiчний хлопець. Панна Олiвер не була критиком, але знала, що Волтер Блайт – справдi обдарований юнак.

Рiлла любила Волтера всiм своiм серцем. Вiн нiколи не глузував з неi, як Джем i Ширлi. Нiколи не називав ii «Павуком».

Вiн ласкаво кликав ii «Рiлла-ма-Рiлла» – невеличка гра з ii справжнiм iменем, Марiлла. Їi назвали на честь тiтки Марiлли iз Зелених Дахiв, але тiтка Марiлла померла, перш нiж Рiлла встигла вирости, аби познайомитися з нею трiшки ближче. А Рiлла вважала свое iм’я страшенно старомодним i строгим. Чому вони не могли звертатися до неi першим красивим i гiдним iменем, Берта, замiсть дурненького «Рiлла»? Вона не заперечувала проти Волтерового варiанту, але нiкому iншому не дозволяла так ii називати, крiм панни Олiвер. Час вiд часу. Але мелодiйне звучання Волтерового голосу «Рiлла-ма-Рiлла» для Рiлли було красивим, наче наспiв дзюрчання срiблястого струмка. Вона б померла за Волтера, якби це пiшло йому на користь, так вона сказала паннi Олiвер. Рiлла захоплювалася перебiльшеннями, як i бiльшiсть п’ятнадцятирiчних дiвчат… ложкою дьогтю в ложцi меду були ii пiдозри, що вiн розповiв Дi бiльше своiх секретiв, анiж iй.

– Вiн думае, я ще не достатньо доросла, аби зрозумiти, – одного разу бунтарсько лементувала вона до панни Олiвер, – але я виросла! І я нiколи не розкажу нiчого жоднiй живiй душi, навiть Вам, панно Олiвер.

Я розказую Вам всi своi секрети… i я була б щаслива, якби Ви вiдкрили менi своi, найдорожча… але я нiколи не зраджу його. Я розповiдаю йому все… навiть читаю йому свого щоденника. А менi ж так боляче, коли вiн щось менi не розповiдае. Хоча вiн читае менi всi своi вiршi… вони дивовижнi, панно Олiвер.