Знахар

– Минуло вже стiльки днiв, – зауважив один iз репортерiв, – не повiрю, щоб до професора не дiйшла стурбованiсть усiеi преси. Вiн дав би про себе знати.

– Напевно. Якщо занепокоення до нього дiйшло. Одначе iснуе стiльки таких закуткiв за кордоном, тихеньких пансiонатiв у горах, вiдлюдних мiсць вiдпочинку, куди варшавськi газети не потрапляють.

– Повiдомлення про зникнення професора публiкувала вся захiдна преса, – стояв на своему журналiст, – ну, i радiо, зрештою.

– Радiо можна не слухати.

Я сам, наприклад, не терплю радiо. А скiльки людей пiд час вiдпочинку не беруть у руки газет. Не кожен мае бажання iх читати в якомусь Тiролi або Далмацii.

– Так, пане голово. Але е ще одна обставина. Професора немае анi в Тiролi, анi в Далмацii, анi за кордоном узагалi.

– І що дае вам пiдстави так стверджувати? – з усмiшкою запитав голова.

– Це не було важко. Просто я перевiрив у Мiнiстерствi закордонних справ. Закордонний паспорт професора Вiльчура було видано лише на один рiк.

Термiн дii паспорта, власне, завершився два мiсяцi тому i не був продовжений.

Запала мовчанка. Врештi голова розвiв руками.

– Без сумнiву, це не проста справа. Все ж прошу менi вiрити, що докладу всiх зусиль, аби допомогти розгадати цю загадку. Над цим працюе i полiцiя. В усякому разi, ще раз нагадую вам про свое прохання.

На прохання, висловлене людиною, яка обiймае всiма шановану в суспiльствi посаду, а також через всебiчну симпатiю до зниклого професора, преса вiдмовилася вiд порпання в його особистому життi.

Однак це не завадило появi нових плiток, якi циркулювали серед знайомих i незнайомих по всiй Варшавi. Вони ж, без спецiальноi пiдтримки свiжими вiдомостями, поступово почали втрачали силу.

Полiцiя також не сидiла, склавши руки. Комiсар Гурни, якому було доручено цю справу, протягом кiлькох днiв зумiв установити ряд деталей. Перевiрка персоналу лiкарнi виявила, що того дня професор Вiльчур iхав додому в прекрасному гуморi i вiз дорогу шубу, яку придбав у подарунок для дружини на восьму рiчницю шлюбу.

Нiчого не вказувало на те, що вiн сподiвався на раптовий виiзд дружини. Із зiзнань слуг виходило, що вiн дiзнався про вiд’iзд тiльки з залишеного йому листа, який приголомшив професора. Вiн був сам не свiй, нiчого не iв. Сидiв у темному кабiнетi. Листа ж насправдi не знайдено. Неважко було здогадатися, що у ньому було рiшення про розiрвання шлюбу.